Розділ 24. Перше Різдво разом

У кафе з самого ранку панувала тиха, передсвяткова метушня. З вікон пробивалось м’яке зимове світло, що лягало золотими відблисками на дерев’яні столи. На вітрині — свіжоспечені медові пряники у формі зірок, коржики з маком, кілька тартів із журавлиною, які Анна з мамою допікали ще вчора ввечері. Пахло гвоздикою, ваніллю і кавою. — Я зараз ще викладу останній піднос з печивом, — сказала Анна, поправляючи білу фартушку. — І можна буде трохи перевести дух. Мама, вже трохи втомлена, але з такою рідною, спокійною усмішкою, кивнула. — Добре, що напекли ще вчора. Сьогодні буде легше. До обіду трохи людей, а далі — додому. Треба ж ще й пампушки зробити, і кутю… — І стіл накрити, — додала Анна, швидко оглядаючи зал. — Це буде перше Різдво з Артемом. Хочеться, щоб усе було посправжньому. Артем вийшов із підсобки, зняв куртку й кивнув у бік годинника: — Дівчата, ви можете йти вже. Тут залишилось лише трохи. Я сам впораюсь. До п’ятої все зачинимо, і я приєднаюсь. Ви головне не спаліть пампушки, поки мене не буде. Анна засміялась, узяла маму під руку. — Пішли, мамо. Нас чекає кутя. Дорогою додому сніг хрустів під ногами. Джека вже випустили на двір, він весело крутився біля хвіртки, чекаючи на Анну. У будинку пахло мандаринами, свіжим хлібом і гілочками ялинки. На кухні вже стояла миска з замоченою пшеницею. Анна підкрутила рукави, поглянула на маму і усміхнулась: — Почнемо з пампушок? — Почнемо. А тоді — кутя. А тоді — свято. У будинку пахло ваніллю, маком і вишнею. На кухні парувала миска з солодкою начинкою — мама щойно перетерла мак із медом, а згущонка в маленькому баняку остигала після того, як її трохи підігріли для легшого загортання в тісто. Анна викладала пухкі пампушки на деко — частину з маком, частину з вишнею, і ще кілька з улюбленою з дитинства згущонкою. — Ще трохи, і знову весь дім буде пахнути святом, — усміхнулась вона, проводячи пальцем по краю миски з маком. — Як добре, що ти не відмовилась від цих традицій, — сказала мама, загортаючи останню пампушку. — Бо скільки б не було справ, Різдво без них — то вже не зовсім Різдво. З вулиці долинув гавкіт — Джек носився по засніженому подвір’ї, залишаючи за собою радісні сліди. Він задер морду до неба і намагався впіймати сніжинку язиком, наче малюк, якому все навколо здається дивом. — Подивись, — засміялась Анна. — Він знову ганяється за сніжинками. — Він щасливий, — відгукнулась мама. — Як і ми. Незважаючи на втому. Анна змахнула з вікна краплю пари й ще раз поглянула на Джека, що закрутився у веселому вихорі білих пластівців. — Це наше перше Різдво отак — усі разом. І з кафе, і з Артемом. І я так вдячна, що встигли все — і в кафе, і вдома. Хоча б по кілька годин на вечір. — А як інакше? Ми ж не могли без дванадцяти страв. Без маку й вишень у пампушках. Без куті. Без родини. Анна кивнула. На столі вже чекали накриті миски з салатами, узвар охолоджувався в глечику, а в духовці поволі рум’янились останні пампушки. Попереду було Різдво. Затишне, тепле, справжнє. У вікнах будинку вже танцювало м’яке світло — свічки, гірлянди, тиха і тепла музика. На столі стояли всі дванадцять страв. Пампушки з рум’яною скоринкою, кутя з медом і родзинками, узвар із сухофруктів, голубці, риба, салат з грибів — усе, як завжди, як колись у дитинстві. Лише тепер — трохи інакше. Вперше — усі разом. Анна поправляла серветку біля своєї тарілки, коли прочинились двері. Артем увійшов, струсив сніг із плечей і одразу тепло усміхнувся. — Я закрив. Усе гаразд. Усі задоволені. Мама підійшла до нього з фартухом у руках, мовчки обняла. — Дякуємо, — сказала вона просто. Артем підійшов до Анни, торкнувся її руки. — Ти зробила це. Ви зробили це. І кафе, і дім, і свято. Анна ледь посміхнулась. Її щоки пекли від хвилювання, від втоми, від всього, що зібралось усередині. — Ми зробили. Разом. У цей момент Джек, втомлений після вечірнього бігання, ліг біля ялинки й важко зітхнув. Поруч підморгували ліхтарики. За вікном м’яко сипав сніг. — Ну що, сідаємо? — запитала мама, витираючи руки рушничком. — Сідаємо, — тихо відповіла Анна. Усі троє сіли. Вони мовчали кілька секунд, тільки дивились одне на одного — із ніжністю, з вдячністю, з тією тишею, яка буває лише у найважливіші миті. Анна склала руки, кивнула. І проговорила: — Дякую за цей рік. За все. За цю мить. І нехай таких митей буде ще багато. Надворі повільно й тихо падав сніг. Його сріблясті пластівці танули на вікнах, де м’яке світло з кімнати зустрічалося з темрявою зимового вечора. У вітальні панувала тиша — така, в якій хочеться сидіти довго, загорнувшись у ковдру, з чашкою чаю в руках і теплом у серці. Ялинка виблискувала вогниками: червоні, золоті, теплі білі — вони міняли одна одну, лягали відблисками на обличчя, на стіни, на старі іграшки з Анниного дитинства. Біля її підніжжя, згорнувшись клубочком, лежав Джек. Його велике тіло рівномірно підіймалося в ритмі спокійного дихання. Вушка трохи дьоргались, коли йому снився черговий біг у снігу. Від нього ледь чутно пахло морозом і вітром. Анна сиділа за столом поруч з Артемом і мамою. Вже всі страви були подані, свічки догоряли, залишаючи в повітрі аромат воску та меду. Вони майже не говорили — лише іноді хтось посміхався, промовляв щось лагідне, підливав узвар чи передавав тарілку з пампушками. — Знаєш, — прошепотіла Анна, торкаючись краю чашки, — мені здається, це щастя. Артем не відповів одразу. Він подивився на неї — втомлену, усміхнену, справжню — і обійняв її за плечі. — Це не здається. Це і є воно. За вікном продовжував падати сніг. А в будинку було тепло. І добре. І мирно. Саме так, як вона завжди мріяла. 

Кінець