Розділ 23. Запах кориці і свічок

Ранкове світло лилося крізь вікна кухні, фарбуючи стіни в теплі золотаві відтінки. Анна завершувала пакувати коробку з домашнім печивом, яке спекла ще вчора пізно ввечері. На столі стояв термос із м’ятним чаєм — для мами, яка ніколи не любила каву. Мама саме застібала пальто біля дверей, а Артем шукав ключі від машини. Усе було майже готово до виїзду. Джек сидів біля порогу, уважно спостерігаючи за кожним рухом. Його темні очі були спокійні, але трохи сумні. Він знав, що зараз усі підуть, і залишиться вдома сам. Анна присіла біля нього, притисла чоло до його морди. — Чемний хлопчик, — пошепки сказала вона. — Ти ж знаєш, ми скоро повернемось. Я дуже тебе люблю. Джек зітхнув і лизнув її в щоку, як завжди робив, коли ніби хотів сказати: «Я розумію». — Він такий розумний, — усміхнулась мама, одягаючи рукавички. — Наче відчуває все. — Та він краще за деяких людей, — додав Артем, гладячи Джека по спині. — Наш охоронець, наш друг. Анна ще раз обняла пса, підвелась і глянула у вікно. На дворі вже підмерзало, на траві блищала срібна паморозь — перші справжні ознаки зими. — Ну що, їдемо? — запитала вона, ховаючи коробку під плед у кошику. — Готові, — відповів Артем. — А Джек нехай трохи відпочине, — додала мама. — Сьогодні ввечері йому буде заслужена нагорода — ковбаска з холодильника. Анна засміялась, а пес — наче зрозумів — нахилив голову, ніби згоджуючись. Двері зачинились, і троє вирушили в новий день — до свого кафе, до теплого, ароматного місця, яке вже ставало частинкою життя не лише їх, а й цілого містечка. Незчулись, як пролетів перший тиждень. У кафе панувала тиха, приємна метушня, запах свіжої випічки вже став знайомим для багатьох, хто щодня заходив хоча б на хвильку — за кавою, тістечком, теплом. Справи йшли напрочуд добре. Анна з Артемом часом самі не вірили, що стільки людей заходить, запитує, повертається. Було втомливо — так, дні минали стрімко, вечорами всі повертались додому мовчазні від утоми, але з усмішками. Кожен новий клієнт, кожен «дякую, було дуже смачно» додавав сил і впевненості. Кафе поступово ставало тим, чим Анна колись мріяла його зробити — місцем спокою, тепла й домашнього затишку. Місцем, куди хочеться повертатися. — Уявляєш, — мовила Анна, поправляючи вовняний шарф на шиї, — рівно тиждень до Різдва. — Я рахував, — посміхнувся Артем. — Ти ж знаєш, я тепер святкую його так само щиро, як ти з дитинства. Анна усміхнулась. Її завжди зворушувала магія грудневих днів: очікування дива, мерехтіння вогників, аромат кориці й мандаринів, неспішні прогулянки в теплому пальті та вечори з какао. У кафе вони почали прикрашати все з особливим трепетом. Артем приніс з комори коробку з гірляндами, і разом із мамою Анни повісили їх уздовж вітрини. У куточку біля книжкової полиці з’явилась невеличка ялинка — зовсім скромна, у плетеному кошику, прикрашена печивом, засушеними апельсинами, дерев’яними іграшками та лляними бантиками. На столах з’явилися свічки в скляних баночках, а біля каси стояв кошик із теплими різдвяними листівками — кожен гість міг взяти одну або залишити свою. Коли повернулися додому, святкова атмосфера супроводжувала їх і там. Мама наполягла, що кухня теж має святково виглядати, і тепер на вікнах висіли легкі витинанки, на столі стояла композиція зі свічок та ялинових гілок. Джек з цікавістю спостерігав, як Анна з Артемом прикрашають вітальню — повісили гірлянду над каміном. У вітальні вже стояла велика пухнаста ялинка — справжня, з насиченим запахом хвої, яка відразу наповнювала будинок атмосферою Різдва. Вона тягнулася майже до стелі, стоячи в кутку біля великого вікна, крізь яке падало м’яке світло передвечірнього неба. Анна тримала коробку з іграшками, а Артем розмотував гірлянду, обережно перевіряючи, щоб жодна лампочка не погасла. — Я завжди мріяла про таку ялинку, — відповіла вона, торкаючись лапки. — Велику, розкішну, справжню. Щоб було відчуття, що ось — справжнє Різдво. Вона відкрила коробку з іграшками й почала діставати знайомі прикраси. — О, дивись! — вигукнула Анна, витягуючи з коробки стареньку скляну іграшку — легкий янгол з розписаними золотом крилами. — Боже, моя улюблена! Вона ще з дитинства… Неймовірно, що збереглася. Вона уважно розглядала її в руках, як щось дуже особисте. — У дитинстві вона здавалася мені значно більшою, — усміхнулась. — А може, це я була така маленька. Тоді вона висіла майже на верхівці, і я кожного року просила маму повісити її першою. — А тепер ти сама можеш вішати її куди захочеш, — відповів Артем, підходячи ближче. — І знаєш… Мені здається, вона все ще така ж чарівна. Може, навіть більше. Анна кивнула й обережно почепила іграшку на одну з гілок. — Я, мабуть, трохи знову стала дитиною, — прошепотіла. — Ці свята… Вони завжди повертають мене туди. У той дім, у той запах мандаринів і татові смішні гірлянди. — А тепер у нас є нові традиції, — м’яко сказав Артем. — Твій медівник у формі зірок, Джек, що намагається вкрасти ялинкову кульку, і я — поруч. Вона посміхнулась, подивилась йому в очі й тихо відповіла: — Це — моя улюблена частина. На кухні пахло тушкованою капустою. У глибокій сковороді на повільному вогні томився грибний соус, який Анна щойно закінчила. Мама обережно викладала тонко натертий мак у велику миску — готувала його для куті. — Завтра вже будемо варити буряк і квасолю, — втомлено, але з теплом в голосі сказала мама, витираючи руки рушником. — А сьогодні ще б встигнути закрутити вареники з капустою, поки не злипаються пальці. Анна стомлено зітхнула, але усміхнулась. Вона розстелила рушник на великій дошці й виклала тісто, вже підготовлене раніше. — Знаєш, мам, незважаючи на всю втому, я так люблю цей хаос перед Різдвом. Без нього свято було б не справжнє. — Це ж перше Різдво, коли Артем з нами, — нагадала мама з м’якою усмішкою. — Треба, щоб усе було ідеально. Анна кивнула і взяла до рук качалку. Кафе справді забирало багато сил, але ці вечори на кухні повертали її до чогось дуже особистого, до дитинства, коли запахи цієї кухні були початком свята. На підвіконні тихо блимає гірлянда, а з кімнати ледь чутно доноситься музика. Джек уже спить, згорнувшись клубочком біля дверей. — Мамо, а пам’ятаєш, як ми колись з татом ці вареники ліпили? Я тоді постійно плутала, де з капустою, а де з вишнею… — А потім злилася, що в борщі вишні плавають, — засміялася мама. Удвох, із легким сміхом і трошки змореними руками, вони ліпили вареники й навіть не зчулись, як час наблизився до опівночі. Але на кухні було спокійно і затишно — саме так, як перед Різдвом має бути.