Розділ 21. Тиша і ваніль

Приміщення ще пахло свіжою фарбою, але вже не відлякуюче — радше обнадійливо. На підлозі в кутку лежали рулони із залишками лінолеуму, обабіч стояли коробки з технікою. Біля вікна вже зібрали один з дерев’яних стелажів — саме той, де Анна мріяла розкладати чізкейки, пироги та домашнє печиво. — Іди сюди, мамо, — Анна тримала двері, ведучи її всередину. — Ось тут буде зона для гостей, бачиш — столи вже замовлені, приїдуть на наступному тижні. Ми зробимо їх із грубого дерева, щоб тепло виглядали. А ось тут — у кутку — буде великий стелаж із книжками. — Ммм… — мама повільно заходила, вдивляючись у простір. — Слухай, а приміщення якесь зовсім інше, ніж я собі уявляла. Тут справді можна зробити щось гарне. — Та вже робимо! — Анна засміялась. — Дивись, стіни тут фарбують у світлий вершковий. А на цій — вона підійшла ближче, доторкнувшись до ще трохи вогкої поверхні, — тут будуть невеликі картини. Я знайшла ілюстрації з рецептами, старими кавовими млинами, пташками в керамічних чашках… Мама кивнула, мимоволі посміхаючись. В її погляді було і здивування, і ніжність. — А ось тут, — Анна пройшла до великого вікна, — будуть стояти горщики. Я хочу лаванду. І ще, може, м’яту, розмарин… Щоб запах був легкий, свіжий, але домашній. Ти ж знаєш, я завжди хотіла, щоб тут пахло спокоєм. Щоб люди заходили — і їм одразу хотілося лишитися. Мама озирнулась ще раз, мов вперше побачила дочку такою — зосередженою, натхненною, дорослою, але щасливою. — Знаєш, Аню… — вона обережно взяла доньку під руку, — я й уявити не могла, що ти зважишся. Але це місце… воно як ти. Тепле, затишне. Я, напевно, зробила правильно, що приїхала. Анна стиснула мамину долоню: — Дякую, що тут. Без тебе — я б не впоралась. — Та вже, не перебільшуй. Але пиріг яблучний я візьму на себе. Анна засміялась: — Домовились. Мама ще раз обвела очима простір, зупинившись біля вікна, де вже стояли порожні горщики, які чекали на свою лаванду. — А ти вже придумала назву для цього затишного місця? — раптом запитала вона, м’яко, ніби між іншим. Анна завмерла на місці. — Боже… — вона розгублено глянула на маму, потім на вікно, — я зовсім про це не подумала. Назва! Як я могла?! — Ну от, а кажеш — усе під контролем, — мама посміхнулась. — Назва — це ж обличчя твого кафе. — Я не знаю. Усе наче звучить або банально, або чужо. Хочеться чогось… теплого. Чогось, що одразу пахне випічкою і домом. — А якщо «Пиріжкова історія»? Анна насмішено скривилась: — Звучить, ніби я продаю пиріжки біля вокзалу. — Ну добре-добре, — усміхнулась мама. — А може, щось із твоїм іменем? «Аннин дім», «У Анни на кухні»… — Ммм… ніби краще, але ще щось не те. Вони обидві замовкли, ніби шукали в повітрі потрібне слово. У приміщенні пахло фарбою і деревом, крізь відчинені вікна просочувався запах дощу з вулиці. — А «Тиша і ваніль»? — раптом мовила мама. Анна глянула на неї широко розплющеними очима. Потім повільно повторила: — Тиша… і ваніль. І на обличчі в неї з’явилась усмішка — та сама, щира, коли серце щось впізнає. — Мамо… це воно. Це саме воно. — От бачиш, не дарма ти мене покликала, — мама змахнула уявну пилинку з підвіконня. — А ти казала, що я тільки пироги пектиму. Анна підійшла до вікна, вдивляючись у світло, що спадало на майбутню вітрину. — «Тиша і ваніль»… Тут пахне домом, любов’ю… і маминим пирогом. На кухні ще пахло фарбою й ледь вловимим димком з новенької духовки — перші прогони, перші проби. Артем стояв біля столу, уважно викладаючи на деко тістечка, які Анна швидко зліпила зранку. Вони були прості — із пісочного тіста, з повидлом, але саме такі, як у неї в дитинстві. Анна сіла на високий стілець біля вікна, тримаючи в руках горнятко чаю. У ньому пахло м’ятою і щось пульсувало всередині — ніжність, вдячність, натхнення. — Артеме, — озвалась вона тихо. — Ммм? — не відриваючись від справи, відповів він. — У нас є назва. Він підняв брову, глянув на неї: — Та ну? Яка? Анна усміхнулась. Очі світилися: — «Тиша і ваніль». Артем завмер на мить. Потім повільно повторив: — Тиша і ваніль… Він відклонився трохи назад, спираючись на край столу. — Це… це дуже красиво. Це — ти. Це — ми. Тут усе, що ти вклала. — Я знаю, — прошепотіла Анна. — Я відчула це одразу, коли мама сказала. Артем підійшов ближче, зняв з її щоки крихту тіста й усміхнувся: — Тиша — бо тут буде спокійно. І ваніль — бо тут буде смачно. І дім — бо тут буде любов. — Ти мене випередив, — усміхнулась Анна, нахиляючись до нього. — Тепер залишилось лиш почати пекти, як слід. — Ага. І надрукувати табличку, — додав Артем, — бо я вже бачу, як хтось іде вулицею, нюхає повітря й каже: «О, пахне тишею. І ваніллю!» Анна засміялась, торкнулась його плеча: — Ти тільки не смій знову її власноруч малювати. — Обіцяти не можу. За вікном згасало сонце, кидаючи золоті відблиски на чисті стіни майбутнього кафе. І в цьому теплому світлі народжувалось щось більше, ніж просто мрія. За великим столом у майже готовому кафе лежали останні записки й списки. Столи стояли на місцях, техніка працювала, а запах свіжої фарби і дерева наповнював повітря. За вікном холоднішало — зима вже наближалася. Анна, злегка схвильована, сіла навпроти Артема, тримаючи в руках чашку гарячого чаю. — Думаю, що відкриття можемо зробити за тижні два, — сказала вона, заглядаючи у блокнот. — Це дасть нам час на всі останні приготування. А ти коли думаєш, що ми повісимо вивіску з назвою? Артем усміхнувся і покрутив у руках олівець. — Власне, вона має висіти буквально сьогодні або завтра. Замовлення вже зробили, залишилось тільки змонтувати. Анна кивнула, трохи розслабившись. — А щодо відкриття… Чи варто нам прикрасити кафе кульками? Щоб було святково, але не надто пафосно. Можливо, теплі відтінки — бежевий, пісочний, трохи лаванди? — Гарна ідея, — погодився Артем. — Легкі кульки, декілька гірлянд. Щось затишне, що підкреслить домашню атмосферу. Але без зайвого пафосу. Анна посміхнулася, дивлячись на майбутнє кафе, яке невдовзі наповниться життям. — Вже хочеться, щоб туди зайшли перші гості, щоб почути, як кафе оживає. Артем взяв її руку. — Ми зробимо все, щоб це місце стало теплим і рідним для кожного, хто переступить його поріг. За вікном тихо падали перші сніжинки, а всередині кафе панувала атмосфера очікування і надії. Анна задумливо покрутила ручку в руках. — Назва вже готова і скоро висітиме, це добре. Але я ще думаю, чи варто на вікно повісити невеличкий банер — щось просте: дата, час, «Запрошуємо»… Щоб усі бачили, що скоро відкриття. Артем усміхнувся: — Ідея класна. Банер на вікні буде добре помітний, особливо ввечері, коли буде світло всередині. — Так, — погодилася Анна, — зробимо стильний, але не надто кричущий. Просто щоб люди знали: скоро починаємо. — І ще, — додав Артем, — зима вже, тому можна запропонувати в день відкриття знижку на глінтвейн. Це буде теплий прийом для гостей. Анна засяяла. — Глінтвейн — це ідеально! Люди точно оцінять.