Розділ 20. Крок за кроком

Вони сиділи за кухонним столом, вкритим блокнотами, роздруківками з цінами, накидками приміщення та крихтами з домашнього кексу. У центрі лежав великий аркуш із написом: «Аннине кафе» — так, жартома, Артем підписав його на початку вечора. Але тепер цей напис здавався надто серйозним, щоб з нього сміятись. Артем повільно крутив у руках олівець. — Отже, давай ще раз. Першочергово — ремонт. Ти ж хочеш світлі стіни, відкриту кухню й дерев’яні столи? Анна кивнула, малюючи в блокноті простий план розміщення столиків. — Так, але хоча б частину кухні можна закрити перегородкою. Інакше буде занадто шумно. Я ще подумала про вінтажні світильники, щось із теплим світлом, щоб атмосфера була як вдома. — Добре. Отже, в ремонт записуємо: фарба, світильники, плитка для підлоги на кухні… І ще — нові розетки. Якщо буде кавова машина й духова шафа, треба все витримати, — додав Артем, заглядаючи в список електроприладів. — Машина для еспресо — це must have. І вітрина для випічки. Не хочу ті пластикові з кав’ярень, я хочу скляну, як у старих пекарнях. — Записав, — усміхнувся Артем. — Далі: стіл замісу, духовка, міксер професійний… Слухай, а якщо щось візьмемо з рук? Я бачив пару непоганих варіантів на одному сайті, навіть печі для міні-пекарень. — Так, я теж думала про це. Головне, щоб було справне. А ще… фартухи. І керамічні чашки — такі, знаєш, як у бабусі були. — І піч для ароматів дитинства, — підморгнув Артем, — щоб кожен, хто зайде, сказав: «О, тут пахне спокоєм». Анна засміялась. — Саме так. Пахне спокоєм і домом. На кілька секунд вони замовкли, дивлячись на список, який став довшим за годину. Там були й важкі пункти — фінансові, організаційні. Але був і блиск в очах. Бо мрія, коли її розділяють двоє, вже трохи менше лякає. — Ми впораємось? — прошепотіла Анна, не піднімаючи очей. — Ми ж команда. А якщо що — будемо пекти ночами, — Артем обійняв її через спинку стільця. — Я вірю в це місце. Я вірю в тебе. Анна прикрила очі на мить. Усе ще було трохи страшно. Але всередині вже народжувалась впевненість: у цій мрії — не лише її бажання. У ній — їхнє спільне майбутнє. …Але щойно Артем відійшов за чайником, Анна знову подивилась на список. Під усіма пунктами — ще один рядок, над яким вона довго не могла написати жодного слова: персонал. Вона знала, що сама не витягне все. Якщо хоче випікати — хтось має стояти за стійкою, приймати замовлення, пригощати. Хтось, кому вона зможе довірити свою випічку, атмосферу, своє ім’я на вивісці. І це лякало. — Як запрошувати когось, якщо я ще не знаю, чи окупиться це все? — прошепотіла вона вголос, більше до себе, ніж до нього. — Я не можу платити повноцінну зарплату, а просити працювати “на ентузіазмі” — теж неправильно… Артем почув і підійшов, обережно поставив чашку поруч із її рукою. — Можливо, не треба відразу когось стороннього, — сказав м’яко. — Ти казала, що твоя мама зараз не працює? Може, вона б погодилась бути на кухні, допомагати перші місяці, поки все стане на ноги. А я, якщо треба, можу посидіти за стійкою, поки буде обідня перерва в роботі. Анна усміхнулась крізь хвилювання. Це ще не був план. Але був напрямок. А з ним — відчуття, що вони не просто мріють. Вони вже йдуть. — Доню? Як ти? — голос мами, такий знайомий, одразу наповнив усе довкола спокоєм. — Мамо… я хотіла з тобою поговорити. Про дещо важливе. Коротко, але з вогником у голосі Анна розповіла все: про ідею, про приміщення, про те, як разом з Артемом уже почали планувати ремонт. І, нарешті, тихо додала — Мені потрібна допомога. На кухні. Але я не можу зараз дозволити собі наймати людей… Я подумала — може, ти погодишся приїхати? Хоча б на перший час На тому кінці кілька секунд було тихо. — Анно… Це звучить прекрасно, я така рада, що ти наважилась… Але ж ти знаєш, я не тут. Тут — мій дім. Сад, подружки, звичне життя. Я не знаю, чи зможу просто все лишити… — Мамо, я розумію. Але подумай: у мене великий будинок, місця більш ніж достатньо. Побудеш трохи, побачиш, як піде справа. Якщо не сподобається — повернешся додому, все як було. Я просто… не хочу робити це без тебе. Це буде не просто кафе. Це буде частина нашої родини. Мама мовчала довше, ніж Анна очікувала. Та коли заговорила, в її голосі вже звучало м’яке тепло: — Добре. Але лише якщо в мене буде своя поличка на кухні. Анна засміялась — і з її плечей ніби впала частинка ваги. — Поличка твоя. І чашка. І найкраща випічка. — І я буду першою, хто спробує, — усміхнулась мама. — Домовились. На кухні пахло запеченими яблуками й корицею. Анна щойно витягла з духовки пиріг, і теплий аромат розливався по кімнаті, наче обійми. За столом сиділа Марія з малечею: старша донька розфарбовувала картинку фломастерами, а менша, вже не така й крихітка, бавилась м’якою іграшкою на килимку біля столу. — Ну, розповідай, що ти там вигадала ще для свого кафе? — з усмішкою запитала Марія, запиваючи пиріг чаєм. Анна, витираючи руки рушником, зупинилась біля столу, взяла блокнот і відкрила на останній сторінці. — Дивись. Я подумала, що меню має бути простим, але з душею. Домашні пироги, чізкейки, кілька видів печива, сезонні десерти. І кожен день — щось одне свіже, нове. Типу «десерт дня». — Як «сюрприз від Анни», — усміхнулась Марія. — Дуже по-домашньому. — А ще… я хочу, щоб у залі був великий стелаж з книгами, щоб люди могли прийти самі, взяти чай і почитати. — Слухай, ну це буде ідеальне місце для мам у декреті! — Марія розсміялась. — Та й взагалі… Знаєш, якщо тобі буде треба допомога — ти кажи. Я ж усе одно вдома, менша вже не така маленька, кілька годин може побути з Максимом. А я, якщо треба, з радістю можу підмінити когось на прилавку. Постою, попродам — я що, не зможу продати твої пироги? Анна підняла брови, здивовано, але з посмішкою. — Справді? — Та для мене будь-яка вилазка з дому — це вже свято! І я щиро хочу допомогти. Це ж твоя мрія. А я тебе знаю — ти не просто печеш, ти людям настрій печеш. Анна не стримала сміху — в її серці знову стало тепліше. — Знаєш, із такими людьми навколо… я точно мушу зробити це. Марія підморгнула: — І зробиш. А ми будемо поруч.