Розділ 19. Мрія, що повернулась

Все ніби стало на свої місця. Не було більше рішень, що висіли в повітрі, поглядів із запитаннями, пауз між словами. Анна й Артем просто жили — спокійно, у своєму ритмі, якому не треба було назви. Вранці — чай і поцілунок, вдень — робота, знайомі маршрути, буденні справи. Артем повертався з тренувань і, ще в кросівках, розповідав щось смішне з клієнтських буднів. Анна працювала в навушниках і пекла щось нове у вікенд. Джек лінився на сонячній плямі біля дверей. Усе текло, як річка, що не шукає нового русла — бо їм добре було саме тут, у цій тиші, що пахла домом. Останні тижні були спокійні — навіть занадто. У проєктному чаті ставало все тихше, дедлайни відкладалися, а нові замовлення з’являлися рідше, ніж хотілося. Анна, звісно, вміла цінувати тишу — вона ж була її подругою, майже частиною її самої. Але ця тиша мала інший відтінок. Якесь очікування, натягнуте між днями. Вона почала ловити себе на тому, що під час замісу тіста думає не про клієнтські правки, а про інше — те, що довго жило десь у кутку серця, згорнуте, як лист, який не наважуєшся розгорнути. Кафе. Маленьке, затишне, з дерев’яними стільцями, ароматом кориці й тиші, яку не хочеться порушувати. Її власне місце. Її світ. Одного вечора, коли Артем щось розкладав на полицю в коридорі, вона мовила: — А якщо… якби я відкрила кафе? Артем поглянув на неї здивовано, але не з іронією — з щирою цікавістю. — Ти серйозно? Анна кивнула, ледь усміхаючись, ніби тільки озвучивши ці слова, вже зробила крок уперед. — Я не знаю, коли і як… Але останнім часом я все частіше про це думаю. Робота стала непевною, і я… я давно це носила в собі. Це щось, до чого хочеться прокидатися. Він підійшов ближче, взяв її руки в свої. — Якщо ти це справді хочеш — ми придумаємо, як це зробити. Я з тобою, Анно. Завжди. І її страхи на мить стихли. Бо коли твої мрії перестають бути тільки твоїми — вони стають ближчими до реальності. Суботній вечір затишно осідав на подвір’ї. Повітря пахло випічкою, яку Анна встигла витягти з духовки ще до приходу гостей, і сухим листям, що починало жовкнути на вишнях. За довгим дерев’яним столом сиділи Марія з Максом, їхні дівчатка то гралися на траві, то повертались до батьків по щось смачненьке, а Джек ліниво лежав у затінку, стежачи за всім, як справжній охоронець спокою. Артем ніс із кухні чайник із м’ятою, Марія розливала в чашки, і кілька хвилин усі мовчали, спостерігаючи за тим, як сонце просочується крізь листя винограду. — У вас тут завжди так… добре, — сказала Марія, відкидаючись на спинку стільця. — Як маленький окремий світ. — Аннин світ, — усміхнувся Артем, поклавши руку їй на плече. Анна поглянула на нього і, трохи повагавшись, мовила: — Я останнім часом все частіше думаю… про кафе. Маленьке, своє. Не просто пекти вдома — а створити місце, де буде затишно, смачно, де буде жити аромат ванілі й кориці. Макс відклав чашку, Марія здивовано підвела брови. — Справді? Ти хочеш щось своє? — Не те щоб «хочу» — я, давно про це думаю. Просто раніше все якось було на місці: робота, рутина, а зараз — ніби час подумати, що далі. І це кафе… воно якось ближче, ніж було. — Це дуже по-твоєму, — сказала Марія, тепліше, ніж можна було очікувати. — Тобі ж ніколи не було байдуже, що і як ти робиш. І твоя випічка — це не просто смак. Це завжди атмосфера. Макс кивнув. — Якщо надумаєш — скажи. З технічними штуками допоможу, з реєстрацією, з підрахунками. Знаєш, я ж це трохи розумію — Серйозно? Я думала твоя стихія це фото — Анна розгубилася, але всередині щось защеміло приємно. — Так, але цифри — це теж важливо для мрій. Артем мовчав, але його погляд був теплий. Він дивився на Анну так, ніби вона вже стоїть посеред свого маленького кафе, з борошном на щоках і тістом на руках. Анна опустила очі в чашку з чаєм. Їй було трохи лячно — але й радісно. Мрії, які озвучують уголос, вже не тіні. Вони — кроки. Вони зупинилися перед непримітною сірою будівлею. Колись тут був магазин техніки, а тепер — порожнє приміщення з табличкою “Оренда” на дверях. Марія припаркувалась поруч і глянула на Анну: — Ну що, готова побачити своє майбутнє кафе? Анна злегка усміхнулась, але в очах блиснуло щось тривожне. Вона мовчки кивнула. Всередині пахло пилом, фарбою і чимось давно забутим. Порожні стіни, стара плитка на підлозі, широкі вікна, які виходили на вулицю — вони пропускали багато світла, і це вже було перевагою. Анна повільно йшла від однієї стіни до іншої, уявляючи столи, полички з випічкою, кавоварку, маленькі лампи над кожним столиком… — Тут є потенціал, — тихо сказала вона, більше до себе, ніж до Марії. — А головне — ціна хороша. Я питала. Господар не хоче довго тримати порожнім, тому згоден трохи знизити, якщо підписати оренду хоча б на пів року, — сказала Марія, тримаючи в руках аркуш із умовами. Анна зупинилась посеред кімнати. Подивилась навколо ще раз, вдихнула на повні груди. — Це може стати… справжнім початком. — Вона озирнулась до подруги. — Але мені трохи страшно. Треба стільки всього купити — обладнання, меблі, техніку, декор… Піч, вітрину, посуд… Я не знаю, з чого почати. Марія знизала плечима, усміхаючись: — Ти ж завжди починала з тіста. Анна розсміялась. Трохи нервово, але щиро. — Напевно, так. Але це інше. Це вже справжнє… життя. Відповідальність. І гроші, яких поки не так і багато. — Але ти вже на пів шляху. Якщо серце веде — не варто повертатись. Анна ще раз озирнулась. Її пальці ледь торкнулися стіни, ніби вона хотіла перевірити — справжнє це чи ще тільки мрія. — Можливо, час іти вперед, — тихо сказала вона. Анна стояла біля кухонного вікна, закутана в свій улюблений светр, з чашкою чаю в руках. Сонце вже сідало, кидаючи на стіни теплі відтінки, а на плиті повільно булькало варення з айви. Артем щойно повернувся з тренування — втомлений, але з тією спокійною енергією, яка завжди заспокоювала Анну. Він підійшов, поцілував її у скроню. — Ти сьогодні якась задумана, — тихо сказав він, зупинившись поруч. — Щось сталося? Анна мовчки відпила чай, на мить задумалась і тільки потім відповіла: — Ми з Марією сьогодні їздили подивитись одне приміщення. Біля того старого кафе на розі. Воно здається в оренду… — І? — Артем підвів брову, наче вже здогадувався, до чого все йде. — Воно ідеальне. Світле, просторе. Я одразу побачила там своє кафе. Столики, запах випічки, люди, що сміються… Але… — Вона опустила погляд. — Це дорого. Потрібно все починати з нуля. Оренда, обладнання, ремонт… Я навіть не знаю, з чого почати. Це ж не просто тісто замісити. Це справжня справа. Справжній ризик. Артем мовчав кілька секунд, потім обережно взяв її чашку, поставив на підвіконня і взяв Анну за руки. — Знаєш, що я бачу? Я бачу тебе — щасливу. У своєму власному місці, де пахне твоїми улюбленими булочками з корицею, де люди приходять, бо знають: у цьому кафе є душа. Твоя душа. — Артеме… — вона ковтнула тривогу. — А якщо не вийде? — А якщо вийде? — усміхнувся він. — Я з тобою. І я допоможу тобі з усім. З грошима, з руками, з ідеями. У тебе є все, що треба. Головне — віра. Я вірю в тебе, навіть коли ти сама сумніваєшся. Анна відчула, як її серце трохи заспокоїлось. Його слова були наче тепла ковдра, якою хотілось укутатись у цей неспокійний вечір. — Ти справді так думаєш? — Я не просто думаю. Я знаю. Він притягнув її до себе і міцно обійняв. — Ця мрія вже жила в тобі давно. І, може, настав її час. Анна поклала голову йому на плече. — Добре… Тоді, напевно, варто спробувати. — Ми спробуємо разом.