Розділ 18. Те, чого не було в планах

— Мені сьогодні дзвонили, — сказав він несподівано, ніби з думок, не відводячи погляду від сутінкового неба. — Пропонують роботу в іншому місті. Чернівці. Анна не одразу відповіла. Її пальці обхопили чашку міцніше, хоч вона вже не зігрівала. — Це хороша пропозиція? — тихо поцікавилась вона, не змінюючи тону, але щось ледь помітно здригнулося в її голосі. — Дуже, — коротко сказав Артем. — І дуже неочікувана. Знову пауза. Вечір глибшав, і світились лише силуети. — Ти думаєш поїхати? — її голос був м’який, спокійний, але в кожному слові читався страх. Артем повернувся до неї, на мить зупинив погляд на її обличчі, такому знайомому — з тими ж очима, в яких він навчився читати тишу. — Я не знаю, Анно. Чесно. Це ніби шанс. Але й ризик. І я не можу не думати… про нас. Анна нарешті глянула йому просто в очі. Її голос був майже пошепки: — А якщо ти поїдеш… що буде з нами? Це прозвучало як зізнання. Як найважливіше з усіх питань, які вона тримала в собі останні хвилини. Артем не відповів одразу. Його руки злегка стиснулись. Тиша між ними була настільки щільна, що здавалося — її можна було торкнутися. — Я не хочу втратити тебе, — сказав він нарешті. — Все інше… я зважу. Але тебе — не хочу втратити. Її очі наповнились світлом. Не сльозами, ні. Просто тим теплим вогником, який з’являється, коли щось болюче й важливе нарешті вимовлено. Анна ішла мовчки, руки в кишенях куртки, і ловила себе на тому, що знову думає про те саме. “Він досі не вирішив. І чим довше мовчить — тим більше я боюся, що він таки поїде. А ми що?.. Знову пауза? Ми тільки щойно почали жити по-справжньому…” Артем ішов поруч, руки складені в замок за спиною. Його погляд був звернений вдалечінь, але думки крутилися колом. “Ця пропозиція — як новий рівень. Можливість, яка не трапляється часто. Але… я ж знаю себе. Я ж знаю нас. Ми з Анною тільки почали будувати щось стійке. І що, знову відстань? Знову розмови через екран?” Він зупинився. — Знаєш, — нарешті сказав він, коли Анна теж пригальмувала. — Я ніколи не думав, що вибір може бути настільки складним. Вона мовчала, тільки подивилась на нього. Артем продовжив: — Мені справді цікава ця робота. Але… я не можу перестати думати про тебе. Про нас. Про те, що ми тільки почали жити як пара, без натяків, без “а що буде потім”. І от — знову “потім”. Анна опустила очі. — А я весь час думаю… — сказала тихо. — Що якщо ти таки поїдеш, а я залишусь тут. Чи витримає це все знову? Чи не стане нам цього рішення занадто дорого? Вітер пройшов між деревами, як пауза. — Я не знаю, як правильно, — зізнався Артем. — Але знаю одне: я не хочу втратити те, що ми маємо. Не після всього. Вони ще довго стояли мовчки, поки Джек, розвернувшись, не повернувся до них і не сів поруч, спокійний, як завжди. Тиша в кімнаті була тягучою. Артем нарешті заговорив, тихо: — Я сьогодні думав… А що як… ми могли би переїхати разом? Анна не одразу відповіла. Її обличчя залишалось спокійним, майже стриманим. Але погляд став уважнішим, серйознішим. — Разом? — перепитала вона. — У нове місто? — Так. Я ж не кажу, що це обов’язково. Просто… Якщо це серйозна робота, хороші умови, новий етап. Може, варто розглянути і такий варіант? Анна обережно видихнула, не як знак зневаги, а як людина, якій треба зібратися з думками. — Артеме… Я знаю, ти не маєш на увазі нічого поганого. І я розумію, що ти думаєш про нас, це цінно. Але… Вона обвела поглядом кімнату. Відкрите вікно, легка штора, що ворушилась від вітру. Погляд зупинився на дерев’яній рамі картини, яку вона купила ще студенткою. На порожньому блюдечку з-під печива. На затишку, який вона будувала сама. — Це місце — воно для мене більше, ніж просто дім. Це моя точка опори. Тут усе, що я люблю. Сад, стежка в ліс, моя кухня… Тиша. Я не знаю, що буде там. Чи знайду я там себе. І чесно… — вона подивилася на нього. — Я не готова покидати все це лише заради шансу. Навіть якщо він хороший. Артем кивнув повільно. У його погляді не було образи — лише розуміння і трохи смутку. — Я не прошу тебе приймати рішення зараз, — сказав він. — Я сам ще не знаю, як правильно. Але я мав сказати це вголос. Вони замовкли. Але ця тиша вже не була напруженою. Вона була про чесність, про відвертість — навіть тоді, коли не знаєш, до чого вона приведе. Артем залишився сидіти на дивані, його погляд знову потонув у темряві кімнати. В думках крутилося безліч питань, і жодної впевненості. Він добре знав своїх клієнтів, тих, хто приходив на тренування саме до нього, тих, хто довіряв йому своє здоров’я і час. Це був стабільний заробіток, добре налагоджений ритм життя, і, водночас, спокій, який він не хотів втрачати. «Чи варто все кидати? — думав він. — Це новий виклик, нові можливості… Але чи не втратити те, що маю зараз? І що буде з Анною, якщо я поїду?» Далеко від вечірніх роздумів Артема, у кухні Анна згортала тісто для пирога. Випічка завжди була її тихою рятівницею, коли думки починали гнітити і кружляти у колі. Вона обережно перекладала тісто, відчуваючи під пальцями його холодну м’якість, вбираючи у себе ритм і запахи, які завжди приносили спокій. «Можливо, якщо я занурюсь у процес, — думала вона, — зможу на хвилину відпустити тривоги і страхи. Але все одно ця думка не дає спокою: що, якщо ми дійсно поїдемо? Чи буде це нашою спільною мрією чи початком чогось, що нас роз’єднає?» Кімната наповнилася теплом духовки і тихим шелестом, що лунав у момент, коли Анна уважно слідкувала за кожним рухом, шукаючи хоч якийсь захист від невідомості. Анна повернулась додому після прогулянки з Джеком. На ній ще тримався аромат свіжого повітря, її щоки були прохолодні, а волосся трохи розтріпане вітром. Джек одразу вмостився біля порогу, а вона зняла куртку й пройшла до кімнати. Артем сидів біля вікна, втоплений у власні думки, але, почувши її кроки, підвівся. — Ти давно тут? — запитала вона. — Трохи, — відповів, зробив кілька кроків назустріч і зупинився. — Я все обдумав. Анна відчула, як у грудях завмерло щось тривожне. Але вона нічого не сказала. Просто чекала. Артем подивився на неї з тією тишею в очах, яку не треба було пояснювати словами, але він заговорив. — Я не хочу їхати. Чесно. У мене тут усе склалося. Є клієнти, стабільність, ритм, до якого я звик. І головне — є ти. Мені не хочеться починати все заново деінде, бо саме тут я відчув, що вдома. У твоєму домі, який уже став нашим. Анна зітхнула, але вже не з тривогою, а з глибоким полегшенням. Вона усміхнулася, тихо, тепло, по-справжньому. — Я боялася, що тобі доведеться обирати між нами і твоїми можливостями. І… я не знала, що сказати, щоб не тиснути. Але… я дуже рада, що ти залишаєшся. Бо я люблю це місце. Люблю прокидатись у нашій кімнаті, пекти щось на кухні, бачити, як ти працюєш у дворі… І я люблю тебе. Він обійняв її, ніжно, але впевнено. Вона сховала обличчя в його грудях, вбираючи знайомий запах його шкіри й тепла. — Я теж тебе люблю, — прошепотів він. — І хочу бути тут. З тобою. І вони стояли отак, обійнявшись, посеред дому, що став не просто дахом над головою, а простором, де починалось їхнє нове, спільне життя. За вікном хитаються дерева, дихає осінь, але в середині — тільки тиша і тепло. Їхнє тепло.