Розділ 17. Коли не треба слів

Сонце вже схилялося до вечора, кидаючи тепле світло на подвір’я. Анна сиділа на дерев’яній лавці біля будинку, босими ногами відчуваючи прохолоду кам’яної доріжки. Джек лежав поряд, поклавши голову їй на коліна. Час тягнувся лінивий і тихий, як літній день наприкінці. Раптом знайомий звук коліс на гравії змусив Анну підняти голову. Машина зупинилась біля хвіртки, і з неї вийшов Артем. У руках він тримав букет — великий, розкішний, ніби трохи незграбний від щирості. Піонії. Анна завмерла — не від страху, а від несподіванки. Артем повільно йшов до неї, і з кожним кроком щось м’яке розливалося всередині — хвиля тепла, щемка радість, і ще щось дитяче — наче вперше. — Привіт, — сказав він, зупинившись перед нею. — Я подумав, що настав час зробити щось правильне. Вона глянула на нього, потім на квіти, і мимоволі усміхнулась. — Піонії… — промовила тихо. — Мої улюблені. — Угадав? — запитав він, трохи знітившись. — Угадати таке непросто. Це або пам’ятаєш, або відчуваєш. Вона взяла букет, вдихнула аромат, і її очі на мить зволожились. Джек тим часом піднявся, підійшов до Артема і ткнувся носом йому в руку — спокійно, без остороги. Артем погладив його по голові. — Привіт, друже, — усміхнувся він. — Давно не бачилися. Анна спостерігала за цим без слів. Вона обережно сіла назад на лавку, поставила букет на коліна і подивилась на Артема. — Дякую, що приїхав. І за квіти… Я вже не пам’ятаю, коли востаннє хтось приносив мені щось не “з нагоди”, а просто так. — Я сумував за тобою, — сказав він просто. Настала тиша. Але вона вже не тиснула — була тепла й прийнятна. Джек ліг знову біля її ніг, а Артем присів на край лавки. Їхні плечі не торкались, але цього разу — були зовсім поруч. Артем на мить замовк, опустивши погляд на свої руки, що спочивали на колінах. Потім обернувся до неї, подивився прямо в очі. — У нас… усе добре? — запитав він тихо. — Ми знову разом? Анна мовчала кілька секунд. Її погляд ковзнув по його обличчю — знайомому, але ніби трохи новому. Спокійному, чесному. І все, що вона відчула в ту мить — полегшення. Спокій. І тепло, якого їй так бракувало. Вона усміхнулась. Не широко, а щиро. — Так, — відповіла просто. — Ми разом. Артем не сказав більше нічого. Він нахилився ближче, обережно, ніби боявся злякати щось тендітне. Її очі не відвелися. І коли їхні губи зустрілись — усе навколо стихло. Навіть вітер. Поцілунок був не пристрасним, не поспішним — він був довгоочікуваним. Як обіцянка. Як прощення. Як початок. Поруч Джек лише перевів погляд, ліг зручніше і закрив очі. Здавалося, навіть він знав — усе стало на свої місця. У будинку панувала тиха, спокійна атмосфера вечора. Анна сиділа просто на підлозі у вітальні, спершись спиною на диван. Артем розташувався поруч, витягнувши ноги і взявши в руки її телефон. Їхні плечі торкались одне одного, а екран світився м’яким світлом у сутінках кімнати. — Пам’ятаєш це? — усміхнувся Артем, показуючи їй фото з тієї поїздки до озера, де вона намагалась тримати рівновагу на слизькому камінні, а він ловив її за руку. Анна засміялась тихо, схилившись до нього. — І ти ж зробив десять знімків, замість того, щоб одразу мене схопити. — Але ж подивись, яке фото вийшло, — він гортнув далі. — Ми обидва сміємось. Це момент. Вони переглядали кадр за кадром. День у місті, їхній імпровізований пікнік на траві, прогулянка з Джеком, який заплутався у повідку. Усі ці миті, звичайні і особливі водночас, збереглись у маленькому прямокутнику пам’яті. — Я думаю, ми маємо це надрукувати, — сказав Артем після паузи. — Не можна довіряти всьому лише телефону. Хочу, щоб у нас був альбом. Реальний. З обкладинкою. І підписами. Анна на мить замислилась, потім кивнула. Її погляд знову повернувся до екрана. — Так, — сказала вона тихо. — Це буде наша історія. І я хочу її зберегти. Вечір опускався м’яко й повільно, мов тепла ковдра на втомлені плечі. Сад вже затих, небо над дахом набувало глибокого синьофіолетового кольору. Анна сиділа на широких дерев’яних сходах біля дому, загорнувшись у легкий кардиган, і тримала в руках чашку вже холодного чаю. Поруч, мовчазно, сів Артем. Кілька хвилин вони просто дивились перед собою — на простір, на дерева, що хитались у вітрі, на світло з вікна.