Розділ 16. Крок до розуміння

Анна крокувала між рядами магазину, придивляючись до полиць із продуктами, намагаючись зосередитись на списку покупок. Але раптом вона краєм ока помітила знайоме обличчя — Артем стояв біля полиці з напоями, спокійно вибирав щось, не звертаючи уваги на навколишнє. Її серце стиснулося. Він її не помітив, і в неї відразу виникло бажання тихо й непомітно зникнути звідти. Анна спробувала безшумно відступити назад, у бік виходу, сподіваючись, що він не помітить її втечі. Та в останню мить, коли вона вже майже дісталася дверей, почула свій голос за спиною: — Анна? Вона обернулась, і побачила, як Артем крокує до неї, обличчя його було серйозним, але без тіні образи чи гніву. — Привіт, — тихо сказав він. Анна відчувала, як все всередині напружується, ніби вона стоїть на межі чогось важливого і невідомого одночасно. — Привіт, — відповіла вона, намагаючись зберегти спокій. — Як ти? — Артем зупинився перед нею, намагаючись зустріти її погляд. — Ти вже… все обдумала? Анна вдихнула, але відповіді не знаходила. Її пальці стиснули ручку тканинної торбинки, яку вона тримала в руці, ніби шукала в ній опору. — Пройшов майже місяць, — продовжив Артем, трохи м’якше. — А ти… з того моменту не написала жодного слова. Я думав — ти просто хочеш трохи часу. Але тепер вже не знаю… Це вже кінець, Анно? Чи як мені це розуміти? Він говорив без злості. Без звинувачень. Просто — чесно. І від того стало ще важче. Анна відчула, як її горло стискає, як колись у дитинстві, коли вона тримала сльози, аби не заплакати на очах у когось. Вона не знала, що сказати — бо правда, що вона тікала. Від нього. Від себе. Від усього, що відчувала. — Я… я не знаю, що сказати, — прошепотіла вона. — Я весь цей час думала, що роблю правильно. Що тиша допоможе. Що відстань прояснить. Артем мовчав, чекав. І ця пауза між ними була гіршою за будь-які слова. — Але мені було боляче, коли я побачила те фото… — додала вона майже не чутно. — І тоді я подумала, що, напевно, ти вже… не чекаєш. Артем насупив брови. — Яке фото? Вона нарешті зважилась подивитись йому в очі. — Фото з блондинкою. Ви були на озері. Вона була в купальнику. Ви… обіймалися. Мить тиші. А потім Артем несподівано розсміявся. Не глузливо — з полегшенням. — Та ти серйозно? Анно, це ж Юля! Моя сестра. Вона приїжджала з дітьми, ми вибралися на озеро. Я й подумати не міг… Анна широко розплющила очі. — Сестра? — Так. — Артем усміхнувся м’яко. — Юлія. В неї чоловік, двоє дітей і схильність до надмірних обіймів для сімейних фото. Вибач, я не думав, що це може якось тебе зачепити… хоча, мабуть, мав здогадатись. Анна відчула, як усе всередині неї перевертається. Сором, полегшення, невпевненість, надія. Їй хотілося одночасно сміятись і плакати. — Я така дурна… — пробурмотіла вона, опускаючи очі. — Ні, — відповів Артем м’яко. — Ти — жива. І мені не все одно. Артем поглянув на годинник, зітхнув і знову подивився на Анну — вже трохи інакше, м’якше, але з ноткою поспіху. — Слухай… Мені дуже шкода, але я зараз справді поспішаю. Уже й так запізнююсь. Він на мить замовк, вагаючись. — Але… може, зустрінемось сьогодні ввечері? Просто поговоримо. Без натяків, без очікувань. Просто — ти і я. Анна кліпнула, ще не встигнувши до кінця переварити новину про “сестру”, а тут — нове запрошення, новий вибір. Її голос трохи затремтів: — Добре… Напиши, коли зможеш. Артем усміхнувся — щиро, тепло. — Домовились. До вечора, Анно. Він розвернувся й пішов, залишивши її біля входу в магазин — з дивним трепетом в серці, ніби щось дуже важливе от-от могло змінитись. Артем щось розглядав у телефоні. Побачивши Анну, він одразу підвівся. Вона підійшла повільно, трохи знервована, але на її обличчі не було злості — тільки легка тривога й стримане очікування. — Привіт, — сказала вона тихо. — Привіт, — відповів Артем і вказав рукою на лавку. — Сядемо? Вони мовчки вмостились поруч. На кілька хвилин запала тиша. Десь неподалік крякнула качка, десь хтось засміявся, і це злегка розрядило повітря. Артем першим порушив тишу: — Юля — моя сестра. Старша. Вона ще студенткою поїхала в Італію по обміну, закохалася в італійця… і залишилася там. Вони давно одружені, мають двох дітей. Вона живе у Флоренції. Анна лише кивнула, не підіймаючи очей. — Минулого року, коли батько помер, вона приїжджала на похорон. Але це було ненадовго, — він трохи помовчав, підбираючи слова. — Все було як у тумані. Ми тоді мало говорили. Занадто багато всього. Анна нарешті подивилася на нього. — Я не знала про неї. Ніколи не чула, щоб ти згадував. Я подумала… — Я знаю, що ти подумала, — м’яко перебив Артем. — І це не твоя провина. Просто ми з Юлею не дуже часто бачились. І, напевно, я справді ніколи не розповідав. Це була частина життя, яка вже здавалась далекою. Вона опустила погляд. — Мені було дуже боляче, коли я побачила те фото. Я… Я вже майже переконала себе, що відпустила тебе. Жила далі, — її голос трохи зламався, — а потім та картинка. І все повернулось. І я була зла не на тебе, а на себе — за те, що сама взяла цю паузу, а потім боялась щось сказати. Він подивився на неї уважно, без осуду. — Аня, я чекав. Справді. Але коли ти зникла на місяць, без жодного слова… Я подумав, може, так буде краще для тебе. — Я не знала, як правильно. І досі не знаю, — вона всміхнулась гірко. — Просто знаю, що мені не байдуже. Він простяг руку, обережно торкнувся її пальців. — Ти мені теж не байдужа. І якщо хочеш — ми можемо ще раз спробувати. Без перерв. Без фото з незнайомими жінками. Анна розсміялася крізь сльози, змахуючи їх тильною стороною долоні. — Було б добре. Але тільки, якщо ти пообіцяєш більше ніколи не викладати такі фото без підпису. — Домовились, — усміхнувся Артем. Анна сиділа на ліжку, обійнявши подушку, й набрала номер Марії. Та відповіла швидко: — Ну? Ти мені не просто так дзвониш. Кажи, що сталося. — Я сьогодні зустріла Артема. Випадково. У магазині. — Та ну! І що — ти сховалась між полицями з макаронами? Анна засміялась: — Майже. Але він мене помітив біля виходу. Підійшов. Запросив поговорити ввечері. — Ну і?.. — Блондинка на фото — його сестра. Юля. Живе в Італії, заміжня, двоє дітей. — Серйозно? — Марія явно була вражена. — І чому він ніколи її не згадував? — Вона поїхала ще студенткою, давно там живе. Були не дуже близькі. Але минулого року приїжджала на похорон батька. — Ааа. І що ти? Як ти? — Я… зрозуміла, що не хочу нічого більше приглушувати в собі. Може, ще не пізно. — Не пізно, — м’яко відповіла Марія. — Якщо серце відгукнулось — не ігноруй. — Дякую тобі. — Тільки не тягни наступного разу, добре? Анна усміхнулась. — Домовились. Анна сиділа на краю дивану, телефон ще теплий у руках після розмови з Марією. Вона глибоко вдихнула, намагаючись зібрати думки, але серце все ще билося неспокійно. Раптом екран мобільного м’яко засвітився — нове повідомлення. Вона ледве підняла погляд, і там, простими словами, було: «Я сумував за тобою. І знаєш, навіть трохи за Джеком. 😊» Анна на мить застигла, ковтаючи грудку в горлі. Усмішка з’явилася сама собою, хоч і тихо, майже непомітно. Тепло тих слів ніби зігріло її душу, і в голові промайнула думка — може, ще не все втрачено. Ще є шанс…