Розділ 15. Коли надії згасають

Минуло близько двох тижнів. Анна знову занурилася в роботу — проєкти, дзвінки, правки макетів. Її дні знову стали структурованими, знайомими, майже передбачуваними. Вона зосереджувалась на дизайні, плануванні, нових завданнях, і навіть трохи раділа, що все знову під контролем. Але думки поверталися. Час від часу — без попередження, як спалах світла — в уяві з’являлось його обличчя. Як він сидів навпроти неї в кафе, обережно торкався її пальців, коли давав чашку з чаєм. Як вони сміялися в машині дорогою до її дому. Як стояли мовчки на порозі, коли шукали Джека. Вона згадувала, як добре було з ним просто бути. І ще — як добре було, коли поруч була Марія. Коли хтось дбав, допомагав, підтримував. Коли вона могла обійняти дитину Марії просто так — і відчути щось схоже на любов. Не пристрасть, не драму, а щось тепле, людське, спокійне. Це було щось зовсім інше, ніж колись із Андрієм. І вона раптом зрозуміла: за ці дні вона не лише відпочила. Вона встигла трохи загоїтись. Можливо, не до кінця, але достатньо, щоб більше не боятися так сильно. Анна прокинулась рано. День починався повільно, мовчазно. Вона зробила собі чай, зручно вмостилась на дивані, загорнувшись у плед, і машинально взяла телефон. Кілька сповіщень, нічого особливого. Відкрила Instagram. Гортала стрічку бездумно — фото десертів, собаки, краєвиди… поки не зупинилась. Серце завмерло. Артем. Стоїть на тлі озера, босоніж на дерев’яному помості. Сонце падає на його обличчя. Він усміхається. Поруч — дівчина. Довге світле волосся, купальник, накидка на плечах, окуляри в руці. Вона схилилась до нього, ніби щойно сказала щось смішне. Вони виглядали… близькими. Жодного підпису. Лише фото. Опубліковане пізно ввечері, напередодні. Анна відчула, як щось гаряче стискає груди. Вона не могла відвести очей. Провела пальцем униз, натиснула на профіль дівчини. Відкритий. Теж фото з того ж місця. Інший ракурс. Він сидить поруч, дивиться на неї. Вона — усміхається в камеру. Анна вимкнула телефон. Поклала його на стіл. Потім знову взяла. Знову подивилась на знімок. І відчула щось, чого давно не дозволяла собі відчути — ревність. Вона згадала його повідомлення, яке залишилось без відповіді. Те, як він написав, що не ображається, якщо їй потрібен час. Як зачекає. А вона мовчала. І от тепер — це. «Може, вже не чекає…» — подумала Анна. «Може, йому вже не потрібно чекати…» Їй стало неспокійно. Незрозуміло, що більше боліло — ревність, чи розгубленість від того, як швидко щось важливе може стати… чужим. Він обіцяв зачекати… але скільки можна чекати? Два тижні — і мовчання, наче стіна, що росте між нами. Мені страшно думати, що для нього це вже кінець. А я? Я сама ж попросила про цю паузу. Я хотіла знайти себе, зрозуміти, чи готова до нього, чи хочу цього взагалі. І тепер… тепер я сиджу тут, дивлюся на це фото і не можу дихати. Він з нею. Обійми такі теплі, такі… близькі. Хоча в розумі я повторюю: «Може, це просто подруга… Просто випадкове фото… Просто… ні про що…» Але серце відмовляється слухатися розум. Воно кричить, що це більше ніж дружба. І я дозволяю цим думкам з’їдати себе зсередини. Чому я так наївна? Чому вірила, що все буде інакше? Що цей раз я не помилюся? Я злюся на себе. Злюся за те, що не змогла довіритись. За те, що хоч і хотіла бути поруч, водночас боялася цього. Бо я знала, що колись було боляче. І ось цей біль знову пробирається до мене крізь кожну клітинку. І навіть сльози не рятують — вони тільки додають ваги моєму суму. Можливо, я просто не заслуговую на щастя. Можливо, мені й справді краще бути самій, щоб не ламатися знову. Але ж я хочу вірити, що можу любити і бути коханою. Хочу… але не знаю, як подолати цей страх. І от тепер я сама себе караю за те, що дала собі час. За те, що дала йому можливість чекати… а може, просто чекала марно. Минав майже місяць відтоді, як вона залишила Карпати позаду — і з кожним днем Анна все більше намагалася заглушити в собі той пульсуючий біль і думки про Артема. Вона ніби занурилася у щось інше — щось своє, своєчасне і реальне, що не залишало місця для сумнівів і відлунь старих почуттів. Щоб відволіктися, Анна записалася на кондитерські курси. Муки і радості випічки, тісто під пальцями, гарячі духовки і солодкий аромат ванілі — усе це давало їй відчуття контролю, ритму, відчуття того, що вона може творити щось прекрасне своїми руками. Там, серед посмішок одногрупників і спільних помилок, вона жила — жила новим днем, новими планами. Думки про Артема не зникли повністю, але стали тьмянішими, як далекі хвилі на обрії. Анна зрозуміла, що вони вже не керують її життям, не розривають душу на частини. Вона поступово прощалася з ними, як з давно минулим сном — спогадом, що залишив по собі і біль, і тепло. Вона не знала, що буде далі, і, можливо, це була найкраща частина всього — жити тут і зараз, відчувати кожен момент без оглядки. Жити для себе.