Розділ 14. Разом у горах

Анна вже кілька днів була сама. Ліс, тиша, запах хвої й дощів, свіже гірське повітря — усе це справді допомагало трохи заспокоїти думки. Але разом з тим з кожним ранком зростала легка, тиха самотність. Вона не була нестерпною. Просто в певні моменти хотілося повернути голову й сказати щось уголос. Поділитись філіжанкою чаю. Засміятись не в порожнечу. Того ранку, заваривши м’яту з медом, вона дістала телефон і довго крутила його в руках. А потім усе ж таки написала. «Маріє, привіт. Я ще кілька днів тут, у Карпатах. Мені тут добре… але трохи самотньо. Ти не хочеш приїхати? Можеш взяти дівчат. Тут затишно. Будиночок великий, місця вистачить. Джек буде радий компанії. І я теж.» Відповідь прийшла майже миттєво. «Боже, та я з радістю! Мені тільки скажи, що взяти з собою, і я вже пакуюсь. Я так скучила за тишиною і горами. Дітям теж буде цікаво. Ми виїдемо зранку!» Анна вперше за кілька днів усміхнулась сама до себе. Не відчуваючи тривоги, не відчуваючи суму. Просто — з передчуттям чогось доброго. У другій половині дня Анна почула знайомий звук автівки на гравійній доріжці. Джек зірвався з місця й кинувся до хвіртки, завиляючи хвостом. Анна вийшла на ґанок саме в ту мить, коли дверцята машини відчинились, і з неї з радісним вереском вискочила Катруся— старша дочка Марії. — Тітко Анно! — крикнула вона і кинулась обіймати Анну, — Тут так гарно! А можна я з Джеком піду гуляти? — Пізніше, сонце. Дайте хоч валізи занести, — всміхнулась Анна, пригладжуючи розкуйовджене волосся дівчинки. Марія обережно витягнула з авто автокрісло з меншою — крихітною, рожевощокою дівчинкою, яка щойно прокинулась і кліпала очима. — Ого, — видихнула Анна, — вона вже зовсім доросла! — Ага, — засміялась Марія, — і вже має характер. Маленький диктатор. Але милий. Вони перенесли речі до будинку. Анна показала кімнату, де розмістяться її гості, а згодом всі разом сиділи на терасі — діти грілись у пледах, Джек лежав поруч, задоволено зиркаючи на Катю, яка давала йому шматочки печива. Сонце опускалось за верхівки гір, і в повітрі пахло сосною і затишком. — То як ти, Маріє? — запитала Анна тихо, коли діти трохи втихли. — Як з ним… після всього? Марія подивилась на неї спокійно. Її очі трохи втомлені, але не порожні. — Пробачила. Але не забула. — Вона зробила ковток трав’яного чаю. — Знаєш, я довго думала, чи є сенс усе будувати знову. Але поки що ми разом. Не так, як раніше, звісно. Але стараємось. Я — заради дітей. Він… я ще не знаю, чи заради мене, чи себе. Побачимо. Анна кивнула. Її пальці стисли чашку. — А ти як? — м’яко спитала Марія. — Ти ж ніби сяяла останнім часом. І Артем тобі, здається, дуже подобався… Анна подивилась убік, на гірський схил, вкритий соснами. Її серце на мить завмерло. Вона ще не знала, що відповісти — але знала точно, що хоче бути чесною. — Він мені справді дуже подобається, — тихо сказала Анна, дивлячись кудись у чашку, ніби шукала там відповіді. — І в цьому вся проблема. Марія мовчала, не перебивала, просто слухала. — Я не знаю, що робити, — зітхнула Анна. — Мені з ним добре. Спокійно. Легко. Знаєш, ніби нічого не треба доводити, не треба грати якусь роль. Але… всередині мене постійно сидить оце «але». Вона на мить затулила обличчя долонями, наче хотіла втекти від власних думок. — Я боюсь. Боюсь, що знову все закінчиться болем. Що знову довірюсь — і втрачусь. Я тільки-но почала повертатися до себе. До тиші, до стабільності. І ось з’являється Артем — добрий, уважний, чесний… і мені страшно. Якось по-дитячому страшно. Бо якщо це справжнє, то я маю впустити його в життя, а я не впевнена, що ще вмію це робити. Марія обережно поклала руку на її долоню. — Це нормально, Аню. Бо тобі не байдуже. І тому саме ти зараз так обережно торкаєшся до цього почуття. Не зриваєшся в нього з головою — і це не слабкість, а сила. Анна всміхнулась крізь напругу в очах. — Може, ти й права. Просто іноді мені хочеться втекти. Як у ці гори. Щоб ніхто не знайшов. Але потім… потім мені його не вистачає. — І це вже відповідь, — тихо сказала Марія. — Знаєш, Маріє, — сказала Анна, глянувши у вікно, за яким світилися вершини гір, — я вже кілька днів у цих роздумах, і, чесно кажучи, втомилась від себе самої. Постійно прокручую все по колу, нічого не вирішую, тільки ще більше заплутуюсь. Марія мовчки дивилась на неї, даючи простір говорити далі. — Тому я вирішила: останні дні відпустки з тобою хочу провести зовсім інакше. Весело. Без зайвих думок, — Анна усміхнулась, і в цій усмішці нарешті було щось легке. — Я хочу відволіктись, і щоб ти зі мною — теж. Бо ти теж втомилась, просто мовчиш про це. — Я не проти, — усміхнулась Марія, — тільки скажи, що придумала. — Тут недалеко я бачила басейн, здається, відкритий, і з гарним краєвидом. Можемо заїхати туди машиною. Візьмемо купальники, щось легке перекусити, і просто побудемо в моменті. Без планів. Без розмов про чоловіків. — О, я вже це люблю, — засміялася Марія. — Звучить як справжній план. Анна кивнула, відчуваючи, як серце трохи полегшало. Просто від думки, що завтра буде сонце, вода і сміх дітей поруч. Останні дні в Карпатах пролетіли легко й майже непомітно. Вони з Марією їздили до місцевого озера, де старша донька плескалася у воді, а найменшу Марія гойдала на руках, сидячи в тіні дерев. Анна сміялася щиро — по-справжньому, вперше за довгий час. Увечері вони влаштовували невеликі пікніки — з ягодами, хлібом і домашнім сиром, а ночами Анна довго не могла заснути, дивлячись на зорі й слухаючи, як поруч спить Джек. Марія поїхала через кілька днів. Після її від’їзду Анна ще трохи побула в тиші — цього разу не тікаючи, а просто дякуючи цій тиші за простір і спокій.