Розділ 13 .Там, де тиша говорить

Після насичених тижнів — ярмарок, мамина поїздка, нові емоції з Артемом — Анна раптом відчула, що внутрішньо втомилася. Її будинок за містом завжди був оазою спокою, але тепер і тут їй не вистачало простору для себе. Хотілося змінити картинку, змінити повітря. Вона зрозуміла: їй потрібно буквально вийти з усього звичного, з усього, що останнім часом заповнювало її дні — людей, листувань, очікувань, навіть побуту. Вона запропонувала Артему: поїхати в гори удвох, взяти коротку відпустку і просто побути на відстані від світу. Але він не зміг — розписані тренування, обіцянки клієнтам, усе це не дало йому змоги поїхати. Анна не образилась. Вона розуміла. Наступного ранку, ще до сходу сонця, вона зібрала наплічник, посадила Джека в машину і поїхала. Написала Артему вже дорогою: «Хочу трохи змінити повітря. Їду з Джеком у гори на кілька днів. Все добре. Напишу, як приїду». Анна зупинилась у невеличкому дерев’яному котеджі на окраїні села — тут не було ні сусідів, ні зайвого шуму, лише пташки, вітер і запах хвої. З вікна відкривався краєвид на верхівки Карпат, синюваті від відстані, з обрисами ялин, що тягнулися до неба. Іноді на самій вершині зависала хмаринка, мов на мить зупинена думка. Все було настільки спокійним, що навіть час здавався повільнішим. Вперше за довгий час вона справді видихнула. Увечері, сидячи з чаєм біля вікна, вона погладила Джека по спині. Він задрімав біля її ніг, наче розумів — їй потрібно побути в тиші. Ця відпустка була більше, ніж відпочинок. Вона була можливістю прислухатись до себе. І чим далі залишались позаду дні ярмарку, тим виразнішим ставало всередині те, чого вона досі не формулювала: їй страшно бути щасливою. Все було надто добре. Надто тепло. І це лякало більше, ніж самотність. Останні тижні були наповнені. Ярмарок, знайомство з Артемом, його допомога, тепло, легкість поруч. Надто легко. Надто добре. І саме тому тривожно. Усе це вже колись було. Попередні стосунки теж починалися красиво. Прогулянки, обійми, ніжні слова. А згодом — докори, погрози, контроль, мовчання, яке різало повітря. Андрій умів прикидатися ідеальним. І вона вірила, що щаслива, поки не почала тонути в собі. Вона ледве вирвалася з того всього. Залишила, втекла, зібралася по шматках, почала спочатку. Змінила роботу, переїхала, обгородилася садом, тишею, Джеком. І тут — Артем. Добрий, турботливий, з тихим голосом і глибокими очима. Вона бачила, що він інший. Але страх жив всередині не раціонально. Він не слухав аргументи, не зважував логіку. Він просто шепотів: “А раптом знову? А раптом і цього разу все почнеться з усмішки, а закінчиться — порожнечею?” Анна відпила з чашки, притискаючи плед до себе. Вона не була впевнена, що готова. Не знала, чи хоче пускати когось ближче. Їй було добре на самоті. Спокійно. Може, саме тому вона й приїхала сюди. В гори. Подалі. Щоб не чути Артема поруч. Щоб не бачити його добрих очей, які пробуджували в ній щось, чого вона ще не могла прийняти. Артем мені справді подобається. Я ловлю себе на думці, що чекаю його повідомлень. Що усміхаюся, коли бачу його ім’я на екрані. Що пам’ятаю, як він торкався мого плеча, коли щось смішне казав, і як я тоді забула, як дихати. Я, мабуть, навіть закохалася. Хоч трохи. Хоч обережно. І саме це лякає найбільше. Я не знаю, що з цим робити. Я не знаю, чи я готова. Може, ще зарано. Може, мені ще треба більше часу — на себе, на спокій, на відновлення. Бо в мені все ще десь там глибоко сидить сумнів: А раптом я знову зроблю помилку? А раптом я тільки думаю, що він добрий, а потім щось зміниться? А раптом я впущу його в своє життя — і втрачати буде боляче?.. Я не хочу знову втрачати себе в комусь. Я так довго вчилася бути самою, будувати цей світ без страху, без болю, без очікування удару за ласкою. І тепер, коли я майже навчилася жити легко, — що, якщо нова любов знову зламає це? Може, краще зупинитися зараз. Поки ще не пізно. Поки я ще не надто привязалась. Поки він ще не встиг стати частиною мого кожного ранку. Я ж просто… хотіла бути вільною. А тепер сиджу тут, в горах, дивлюсь на сосни, на ранковий туман, а думаю про нього. Про те, як би він сміявся з цього мого «втеча-в-самоту». Про те, як добре було б, якби він зараз сидів поруч. Телефон вібрував на дерев’яній тумбочці біля ліжка. Анна кинула погляд — Артем. «Ну що, як Карпати? Відпочиваєш хоч трохи? :)» Просте повідомлення. Легке. Турботливе. Таке, яке могло б зігріти. А натомість — викликало в ній щось схоже на паніку. Вона втупилась у екран, ніби сподівалась, що з’явиться ще одне речення, яке пояснить, що їй робити далі. Що відповісти? Добре, дякую, думаю про тебе? Непогано, але не знаю, чи зможу продовжити наші стосунки? Вона почала щось писати — «Привіт! Тут гарно, Джек…» …і стерла. Знову набрала — «Та трохи відпочиваю. Тиша, гори, сосни…» …стерла знову. Ні одне з цих речень не звучало правильно. Ні одне не передавало того, що вирувало в ній. Чому все хороше мене паралізує? — подумала вона. — Чому навіть найпростіша розмова з ним раптом здається небезпечною? Вона поклала телефон екраном вниз. Зробила глибокий вдих. Джек поворухнувся біля її ніг, поклав морду на лапи. Анна провела долонею по його гладкій шерсті й прошепотіла: — Я ж просто хотіла спокою, правда? А він — він приніс бурю… таку, з якої не хочеться виходити. Але відповіді вона так і не написала. Поки що. Ліс зустрів її тишею й терпким ароматом хвої. Стежка вилась поміж густих сосен, а десь угорі між гілок просочувалось м’яке ранкове сонце. Джек біг попереду, час від часу озираючись на неї, ніби перевіряв — чи не загубилася. Анна йшла повільно, вдихала свіже повітря на повні груди. Їй було потрібно саме це — простір, рух, мовчання, в якому можна було почути себе. Я ж не тікаю від нього, — думала вона, спостерігаючи, як Джек занурює морду в якийсь кущ. — Я просто… хочу впевнитись, що не тікаю від себе. Їй було добре з Артемом. Можливо, навіть занадто добре. І саме це її лякало. Зупинившись біля старого поваленого дерева, Анна витягла телефон. Повідомлення Артема так і висіло без відповіді. Вона довго дивилась на екран, ніби в ньому могла знайти якусь підказку. А тоді, раптом спокійно, написала: «Привіт. Тут справді дуже гарно. Тиша, Джек щасливий, я — думаю. Мені треба трохи часу, щоби зрозуміти, чого я насправді хочу. Я прошу невелику паузу. Не тому, що з тобою щось не так. А навпаки. Просто мені треба дати собі чесну відповідь. Не ображайся. Будь ласка.» Натиснула «надіслати» — і одразу вимкнула телефон. Джек тихо підійшов, штовхнув її носом у долоню. Анна усміхнулась — вперше за останні кілька днів щиро. — Ну що, йдемо далі? І вони рушили глибше в ліс, де стежки були ще менш натоптані, а повітря ще вільніше. Коли вона все ж ввімкнула телефон пізніше, ближче до вечора, нове повідомлення вже чекало на неї. Артем: «Я трохи здивований, якщо чесно. Мені здавалося, у нас все було добре. Але якщо тобі справді потрібен час, щоб розібратись у собі — я розумію. Не ображаюсь. Я не буду писати більше. Просто скажи, коли будеш готова. Я зачекаю.» Анна довго дивилась на ці рядки. Повільно перечитувала їх знову і знову. Але не відповідала. Вона відклала телефон на край столу, вийшла на дерев’яну терасу і загорнулась у плед. Десь там, за верхівками сосен, вечоріло. Джек лежав поруч, поклавши голову їй на ноги. Їй здавалося, що ця пауза була потрібна не лише їй — а й їхній історії. Щоб або справді почати, або відпустити. І це, мабуть, найстрашніше. Бо якщо я цього хочу — значить, я вже зробила крок. А назад дороги може вже й не бути.