Розділ 12. Прощання на пероні

— Мамо, ти знову щось шукаєш? — Анна помітила, як мама метушиться по кімнаті. — Та ні, просто хочу взяти з собою ту свою стару футболку, — відповіла мама, перевертаючи шафу. — Не можу знайти, куди поділа її. — О, я ж її бачила на полиці в коморі, — підказала Анна. — Зараз допоможу знайти. Поки мама переглядала речі, до воріт під’їхав автомобіль. Анна вибігла назустріч. За дверима пролунав звук автомобільного двигуна. Анна вийшла у двір і побачила Артема з пакунками. — Привіт! — усміхнувся він, дістаючи з пакунку свіжі булочки. — Думаю, мамі сподобається щось солоденьке в дорогу. — О, це дуже мило, — посміхнулася Анна і покликала маму. Ольга Петрівна вийшла, взяла булочки і вдячно оглянула Артема. — Дякую, хлопче, — тихо сказала вона. — Якби ж я була років на двадцять молодша, то, може, і тебе до себе забрала б. Всі засміялися, але повітря наповнилося легкою теплотою і затишком. Анна поглянула на Артема і додала: — До речі, тато ще вчора написав — машина вже в нього, усе гаразд. Він дуже дякує тобі за допомогу. Артем кивнув, мовлячи: — Радію, що все вийшло. — Ну що, збираємось? — запитала Анна. — Так, поїхали, — відповіла мама і взялася за рюкзак. Артем допоміг завантажити речі в машину, і вони рушили до вокзалу. Вокзал був не надто багатолюдним, але шум і рух навколо додавали хвилюючої метушні. Анна, Артем і мама швидко дісталися платформи, де скоро мав під’їхати потяг. — Дякую вам обом за допомогу і компанію, — тихо промовила мама, затуляючи обличчя долонею. Раптом в її очах з’явилися сльози, і вони тихо покотилися по щоках. Анна м’яко обійняла маму: — Не плач, мамо. Ми обов’язково приїдемо до вас, добре? Мама всміхнулася крізь сльози: — Я так цього чекаю… Поїзд наближався, і мама повернулася, щоб сісти у вагон. Анна і Артем стояли на платформі, дивлячись їй услід, відчуваючи, що цей прощальний момент — не кінець, а початок нових зустрічей. В машині було тихо, тільки звук коліс на асфальті і тихий шелест листя за вікном. Анна дивилася на Артема, який за кермом зосереджено дивився на дорогу. — Знаєш, — раптом промовила вона, посміхаючись, — мама сказала, що ти їй дуже сподобався. Це якось приємно, чесно. Артем посміхнувся у відповідь. — І мені дуже подобається твоя мама. Вона справді хороша, дуже приємна людина. Він трохи замовк, ніби збирався з думками, а потім додав тихо: — Мені ніколи не вдавалося багато розповідати про маму. Вона померла, коли я був дуже маленьким — захворіла. Це було важко для нас. Анна уважно слухала, її голос став ніжнішим. — Мені дуже шкода. Ти завжди виглядаєш сильним, але кожен має свої рани. — Саме тому я ціную моменти, коли поруч є люди, яким можна довіритися, — сказав Артем, глянувши на неї. — І ти — одна з таких. Анна трохи почервоніла, але усміхнулася. — Дякую, Артеме. Мені теж з тобою добре.