Розділ 11.Ярмарок надії

Наступного ранку Артем вирушив у місто — домовлятись за знайоме йому місце в міському парку, біля бібліотеки, де часто проводили локальні події й ярмарки. Він казав, що знає людей, до кого звернутися, і сподівався вже сьогодні отримати підтвердження. Тим часом Анна з Ольгою Петрівною залишилися вдома. Вони переглядали старі записники з рецептами, складали список того, що можна приготувати заздалегідь, що добре транспортується і не псується швидко. Вареники вирішили залишити «на всяк випадок», натомість зосередились на випічці — кекси, печиво, пиріжки з яблуками чи капустою. За кілька годин на подвір’я заїхала знайома машина. Анна визирнула у вікно й одразу усміхнулась: — Марія! Подруга вийшла з автівки, тримаючи на руках свою меншу доньку, і щиро махала з-за воріт. — Та я тільки на хвильку, — сміялась Марія, заходячи до хати. — Але ви, схоже, тут щось дуже серйозне затіяли. Уже пахне випічкою! Ольга Петрівна привіталась тепло, а Анна швидко пояснила подрузі, що сталося, і як вони вирішили допомогти батькові. Марія слухала уважно, киваючи, а потім сказала:  — Ну, ви молодці. Якщо потрібна буде ще одна пара рук — я з вами. — До речі, — озвалась Марія, поки крутила на пальці пасмо волосся й поглядала на доньку, що засинала в неї на руках, — у мене є одна думка. Анна й Ольга Петрівна повернулися до неї. — Мій… ну, скажімо, неідеальний, але все ще корисний у деяких речах чоловік — просто чудовий фотограф. Серйозно. Він знімає як профі. Може, зробимо ще фотозону? Красиве оформлення, квіти, щось таке тематичне. А Максим робитиме фото всім охочим — за донат. Із цього може вийти гарна сума. — Фотозона… — Анна замислилась. — Це звучить, як щось справді цікаве. І ще один спосіб допомогти татові. — Та ще й людей привабить, — підморгнула Марія. — У нас зараз всі люблять гарні фото, особливо якщо це на добру справу. Я з Максимом поговорю. Як би ми не сварились — заради такого він погодиться. Ольга Петрівна схвально кивнула: — Гарна думка. Зробимо не просто ярмарок, а маленьке свято з душею. — А фотозону я можу взяти на себе, — додала Марія з усмішкою. — У мене вже є досвід, ти ж пам’ятаєш той дитячий день народження? Я тоді все сама організувала — і нічого не впало, до речі! Коли за Марією зачинилися двері, дім знову наповнився тишею. Анна стояла біля вікна, проводжаючи поглядом машину подруги, а потім повільно опустилася на стілець. Її телефон лежав поруч, як живий — ніби ось-ось подасть голос. — Будемо чекати? — тихо запитала Ольга Петрівна, сідаючи навпроти з чашкою чаю в руках. — Треба, — кивнула Анна, не відводячи погляду від екрана. — Я не можу починати нічого, поки не почую від Артема. Раптом усе це… не зростеться. — І все ж, — сказала мати після короткої паузи, — я вірю, що в нього все вийде. Він хоче допомогти. Це відчувається. Анна всміхнулася мимоволі, але в її очах тліла тривога. — Просто я ще ніколи не бралася за щось подібне, — зізналась вона. — Мені страшно — не за себе, а за те, що не зможу зробити достатньо. Ольга Петрівна потягнулася через стіл і легко стиснула доньчину долоню. — Анно, найголовніше — це бажання допомогти. Усе інше ми придумаємо. Але дочекаймося дзвінка. Бо серце каже — він обов’язково зателефонує з хорошими новинами. У тиші, що зависла між Анною та Ольгою Петрівною, раптом задзвонив телефон. Обидві здригнулися. Анна схопила його з таким поспіхом, ніби від цього дзвінка залежало щось більше, ніж просто новини. — Артем? — її голос був трохи напружений, але в ньому вже жевріла надія. — Так, це я, — на тому кінці лінії пролунав знайомий, теплий голос. — Маємо зелене світло. Нам дозволили провести ярмарок у парку, про який я згадував. Уже цієї суботи. Усе офіційно. Але… — Субота? — перепитала вона, обмінявшись коротким поглядом із мамою. — Це вже за кілька днів… — Я знаю. — Артем трохи знизив голос, ніби намагаючись не тиснути. — Але якщо ви думаєте, що встигнете, ми зможемо зробити все красиво. Я поруч, Анно. Якщо скажеш «так» — я допоможу з усім, чим зможу. Просто скажи. Анна на мить замовкла. Її погляд ковзнув по кухні — по ще порожніх бляшанках, по рецептах, записаних у блокноті. Потім — на маму, яка уважно спостерігала за нею, вже знаючи відповідь. — Ми встигнемо, — впевнено сказала вона у слухавку. — Починаємо готувати вже сьогодні. — Чудово, — з полегшенням відповів Артем. — Я скоро заїду, розповім усе докладніше. Коли дзвінок завершився, Анна видихнула, а Ольга Петрівна вже підводилася з місця. — Тепер усе по-справжньому, — сказала вона з легкою усмішкою. — Час закочувати рукави. Анна кивнула. Вперше за довгий час у її серці було не лише тривожно, а й світло. Вони мали мету. І вони зроблять це. З самого ранку дім Анни наповнився життям. Ще до сходу сонця вони з мамою склали список, вирушили на закупи й повернулись із повними торбами: вершкове масло, яйця, мука, шоколад, фрукти, ваніль, мигдальні пластівці, мед… Кожен продукт уже наче вбирав у себе майбутній аромат свята. У кухні було тепло й смачно пахло — духмяно, як буває тільки там, де печуть з любов’ю. Анна стояла біля робочого столу в легкому фартуху, замішувала тісто на пироги, поки мама збивала білки в піну для безе. Над плитою булькотів гарячий шоколад, у духовці золотилась перша партія сирників, а підвіконня тимчасово перетворилось на полицю з охолодженими тартами. Ольга Петрівна підспівувала якомусь старому хіту з радіо, витираючи руки об рушник. У її рухах була впевненість жінки, яка пече не перший рік — і яка знає, що випічка — це не просто їжа, а мова турботи. Ближче до обіду на подвір’я заїхала машина — то була Марія. Вона вийшла, тримаючи в руках картонну коробку та скручену в рулон тканину. Її обличчя світилось ідеями. — Я подивилась усе, що в мене є, — одразу почала вона з порогу, ще навіть не знявши сонцезахисних окулярів. — У мене залишилась чудова рамка з минулого проєкту, ще кілька гірлянд, стара драбина — з неї можна зробити класну фотозону. Де можу розкладатися? — Та тут, на подвір’ї, — відповіла Анна, витираючи руки. — Дивись, онде — біля бузку буде гарне світло. — Ідеально, — погодилась Марія. — Я ж не просто так приїхала. Зараз усе накидаю, подивимось, як виглядає, а завтра ще щось дороблю. Вона працювала з запалом — розмотувала тканину, розвішувала гірлянди, приміряла композицію з дерев’яних ящиків і ліхтариків. Деколи щось обережно фотографувала на телефон, а потім знову рухалась, зосереджена й натхненна. — Усе буде дуже стильно, — кинула вона через плече. — Люди не тільки куплять випічку, але й отримають гарні фото на пам’ять. Ти тільки уяви — діти, сім’ї, молоді пари… — Якщо ми з цим впораємось, — усміхнулась Анна, вкладаючи форму з медівником у духовку, — то це буде найтепліша справа в моєму житті. Повз неї промайнув Джек — із борошном на носі й виглядом добермана, який намагається не пропустити головне. Кіт лише презирливо розплющив очі на підвіконні й перевернувся на другий бік. Над будинком завис приємний аромат ванілі й кориці, змішаний із тихою рішучістю: вони зроблять це. У них буде ярмарок. І вони встигнуть. Ольга Петрівна злегка нахилилася над столом, розглядаючи акуратно складені на тарілці пиріжки з капустою. — Анно, ти впевнена, що цього вистачить? — обережно запитала вона, дивлячись на смачно виглядаючу випічку. — Адже на ярмарку, кажуть, завжди багато людей… Треба, щоб усім вистачило. Анна трохи посміхнулася, відчуваючи легку тривогу, але відповіла: — Ми спечемо ще кілька партій. Зараз усе тільки починаємо. Марія теж допомагає, у неї вже є ідеї для фотозони — це має привернути більше людей. У цей момент у кухню зайшов Артем із пакетом продуктів у руках і посміхнувся: — Я теж приїхав допомагати. Зараз розпакуємо й почнемо. Мама кивнула, розуміючи важливість кожної деталі. — Добре. Головне — робити все з душею. Всі це відчують. Кухня наповнилася гомоном і запахами: на столі стояли гори свіжої муки, посуду і тарілок, а на плиті — варилися ароматні начинки. Анна старанно працювала над десертом — тонко розкатувала тісто для медових пряників, вкладаючи в кожен рух частинку своєї душі. Запах кориці і м’яти розносився по всій кімнаті, створюючи атмосферу затишку і домашнього свята. Поруч під ногами метушився Джек. Він уважно стежив за тим, що відбувається, й час від часу лагідно отримував смачні шматочки, які випадково падали зі столу. Йому явно подобалася ця метушня, і, здавалось, він теж був частиною команди, що готувала ярмарок. Артем розкладав по полицях принесені продукти, допомагаючи Анні і мамі. Тим часом Марія зайняла куточок біля вікна — вона вже майже закінчувала оформлення фотозони. Легкі полотна з вишиванками, живі квіти, українські рушники — усе це створювало ніжну, затишну атмосферу, яка мала привабити гостей ярмарку. Залишилися останні штрихи, і Марія була впевнена: ця фотозона стане особливою родзинкою заходу. Нарешті настав день ярмарку. Ранкове сонце лагідно зігрівало парк, де вже починали збиратися перші учасники. Анна з мамою, Артемом і Марією приїхали завчасно, щоб як слід підготувати все до початку. Вони розклали на столах запашні пиріжки з капустою, медові пряники, домашні кекси — все виглядало так, ніби пахне справжнім теплом і турботою. Поруч стояли глечики зі свіжим лимонадом із м’яти та лимона, а також скляні бутлі з прохолодним узваром, напоєм, що нагадував про дитинство і літні дні у бабусиному саду. Фотозона, яку майструвала Марія, була справжньою окрасою ярмарку. Вона розташувалася під широкою вербою, де легкий вітерець колихав вишивані рушники й квіти, що прикрашали дерев’яні лави. Візерунки на тканинах, ніжні кольори півоній і пахощі свіжої зелені створювали атмосферу, яка запрошувала зупинитися і зробити фото на згадку. Максим, чоловік Марії, уже готував свій фотоапарат, уважно налаштовуючи світло, щоб зловити найкращі миті. Хвилювання злегка тривожило Анну — це був її перший ярмарок, і вона боялася, що щось піде не так. Але поруч були рідні, і це давало сил. Вони вдихали цей аромат літа, тепла і надії, вкладаючи в кожен пиріжок частинку своєї віри в те, що ця маленька справа допоможе подарувати татові потрібну машину. Спочатку гостей було небагато — кілька сімей, поодинокі перехожі, які з цікавістю зупинялися біля яток. Повітря наповнювалося легким гомоном і сміхом дітей, що бігали навколо, розглядаючи яскраві прикраси і ятки з солодощами. У парку грали ніжні акорди скрипки, що долітали з невеликої сцени неподалік, додаючи моменту особливого тепла і затишку. Мама Анни, як завжди, хвилювалася, стоячи біля столу з пиріжками. Вона поглядала на гостей і тихенько промовляла: — Анно, ти впевнена, що цих пиріжків вистачить? Бо дивись, люди починають збиратися… А якщо раптом закінчаться? Анна намагалася заспокоїти її посмішкою: — Не переймайся, мамо, ми встигли багато приготувати. А якщо що — завжди можна щось додати. Поки вони говорили, все більше людей починали підтягуватися. Запах свіжої випічки, лимонаду і медових пряників нікого не залишав байдужим — він розливався по всьому парку, ніби кличучи нових відвідувачів. У повітрі витає легка напруга очікування, і водночас радість від того, що вони роблять щось справді важливе. Маленькі яскраві моменти – дитячий сміх, радісні обличчя і обмін теплими словами – наповнювали цю ранкову суєту сенсом. Артем стояв біля столу, розставляючи останні коробки з пиріжками, і посміхався: — Знаєш, Анно, все виглядає просто чудово. Людей вже немало, і я відчуваю, що це буде успіх. Анна, тримаючи в руках чашку лимонаду, подивилася на нього з вдячністю: — Дякую тобі, Артеме. Без твоєї допомоги я б не впоралася. Ти наче той двигун, що запустив цю всю ідею. Він злегка посміхнувся у відповідь: — Ми зробили це разом. І це тільки початок. Навколо почала збиратися все більша кількість людей. Пахощі свіжої випічки і солодких напоїв розносилися по парку, а музика зі сцени додавала святкового настрою. Мама Анни тихенько стояла поруч, злегка напружена, поглядаючи на ятку і вочевидь турбуючись, чи вистачить усього для всіх. Біля фотозони вже зібралася групка людей, які чекали своєї черги, щоб зробити світлини. Максим, чоловік Марії, вправно вправлявся з камерою, знаходячи найкращі ракурси для кожного. Люди сміялися, спілкувалися, підбадьорювали один одного — і активно донатили, не приховуючи, що хочуть допомогти. Кожна копійка тут відчувалася як внесок у спільну справу, у майбутню машину для батька Анни. Артем, який саме проходив повз, помітив цю атмосферу: — Дивись, Анно, люди не просто прийшли за смаколиками — вони дійсно вірять у те, що робимо. Це так надихає. Анна усміхнулася, відчуваючи, як від усього серця наповнюється теплом. Жінка обережно взяла одне з печив і, поклавши в серветку, опустила купюру до скриньки. — Це для машини, так? Анна кивнула. — Так, для мого тата і його побратимів. Їм дуже потрібне авто на передовій. — Гарна справа… Нехай Бог вас береже, — сказала жінка тихо й з теплотою в очах. Сонце вже поволі схилялося до обрію, коли телефон Анни задзвонив. Вона відразу впізнала номер — тато. — Привіт, татусю! — її голос став ще м’якшим. — Привіт, доню. Ну як там ваш ярмарок? Анна відійшла трохи від столу й розвернула камеру. — Подивись сам! Он наші пиріжки, ось лимонад. А це — фотозона, Марія вигадала, гарна, правда? — Щось неймовірне… — почувся захоплений голос батька. — Молодці ви в мене. Анна повернула камеру на Артема, що саме підходив із тацею смаколиків. — А це Артем, тату. Той самий, що допомагав усе організувати. — Добрий день! — усміхнувся Артем у камеру й трохи знітився. — Дякую вам, хлопче, — серйозно сказав батько. — Ви робите велику справу. Артем лише кивнув: — Це найменше, що ми можемо. Анна відчула, як щось щемить усередині — радість, гордість, любов і тривога водночас. Але в тому голосі, по той бік фронтового зв’язку, звучала віра. І цього було досить. Коли сонце остаточно сховалося за обрієм, а останні відвідувачі попрощалися, на майданчику залишилась лиш тиха втома й легкий аромат випічки, що ще витав у повітрі. Столи спорожніли, декорації фотозони вже частково зняли, а на обличчях Анни, Артема, Марії й мами — була втома, змішана з глибоким задоволенням. Вони зібрали чималу суму. Навіть більше, ніж сподівались. — Ми це зробили, — сказала Анна, витираючи руки об фартух і поглядаючи на коробку з готівкою. Артем усміхнувся й легко торкнувся її плеча. — А я ж казав, що все вийде. — Вийшло не просто добре, — долучилась Марія, — це був найкращий ярмарок, на якому я колись була. Джек, що втомлено лежав біля ніг Анни, облизався, ніби погоджуючись. Йому теж дісталося сьогодні немало смаколиків. Вони всі стояли мовчки кілька секунд, дивлячись одне на одного — наче не хотіли розбігатися по домівках, бо це спільне щастя ще хотілося потримати в руках хоч трішечки довше. Коли всі почали збиратись, Артем залишився неподалік фотозони, ніби не поспішав іти. Анна піднесла йому склянку з домашнім лимонадом, злегка усміхнулась, але одразу помітила — його погляд десь блукає. Щось не давало йому спокою. — У тебе все гаразд? — тихо запитала, сідаючи поруч на дерев’яну лавку. Артем мовчав кілька секунд. Потім глибоко вдихнув і, не дивлячись на неї, заговорив: — Я просто… дуже хотів, щоб це вдалося. Щоб не було даремно. Анна нахилила голову. — Не даремно. Ти ж бачиш сам. Скільки людей прийшло. Скільки підтримали. — Так, — кивнув. — Але для мене це трохи більше, ніж просто ярмарок. Він замовк, і в тиші було чути, як десь позаду мама сміялася з Марією, згортаючи залишки випічки в пакунки. — Минулого року… — нарешті заговорив знову, і голос його трохи зрадливо затремтів, — мого тата не стало. Він загинув на фронті. Анна тихо видихнула. — Пробач, я не знала… — Та й мало хто знає, — знизав плечима. — Ми з ним не завжди були близькі, але він… був сильним. Принциповим. І для нього все мало значення: правда, свобода, Україна. Він пішов добровольцем, хоча міг не йти. Артем провів рукою по обличчю. — Коли він загинув, я довго не міг знайти собі місця. Мені здавалося, що я нічого не роблю, просто живу, працюю, наче осторонь усього. А потім от… це. Ярмарок. І твоє “давай спробуємо”. Це було ніби маленький шанс щось змінити. Анна обережно поклала руку на його долоню. — Ти вже змінив. Те, що ми зробили сьогодні — це велика справа. І твій тато, я впевнена, був би тобою дуже гордий. Він подивився на неї, і в очах у нього блищало щось більше, ніж просто втома. — Дякую, — прошепотів. — За те, що не відвернулась. — Я ж тут, — м’яко відповіла вона. У дворі пахло свіжою випраною білизною й сонцем. Анна разом із мамою розвішувала простирадла на мотузці між двома яблунями. Білизна м’яко тріпотіла на легкому вітрі, ніби дихала. Мама щось жартувала про вузли на прищіпках, але Анна слухала впіввуха — в голові крутились думки, які не відпускали з самого ранку. Телефон завібрував у кишені фартуха. Вона витерла руки об коліна і глянула на екран. — Від тата, — сказала стиха. Мама завмерла з рушником у руках. Анна розблокувала телефон і прочитала вголос, трохи тремтячим голосом: — «Доню, машина вже приїхала. Гарна, міцна, вчасна. Сьогодні вже встигли на ній виїхати на позицію — і повернулись усі. Розумієш, що це значить?» Мама опустила рушник і притулилася плечем до Анни. — «Ти не уявляєш, як я горджуся тобою. Передай подяку всім, хто допомагав. Такі речі — це не просто допомога. Це життя. І це любов. Я вас міцно обіймаю». Анна опустила телефон. На траві поруч дрімав Джек, зрідка смикаючи лапою уві сні. Над головами шелестіли яблуневі гілки, а десь за тином обізвалася чужа курка. Анна стояла мовчки, притиснувши долоню до серця. Мама лишень легенько стиснула її плече — без слів, мов у підтвердження того, що й сама відчула кожне слово тата.