Розділ 10.Несподіваний гість

Повертаючись додому з озера, Артем тримав Анну за руку, поки Джек біг попереду, час від часу озираючись. Теплий вітер сушив волосся, ще трохи вологе після купання, а на плечах залишилось відчуття сонця і солодкої втоми. — У нас же ще цілий вечір, — усміхнувся Артем, кинувши на неї короткий погляд. — Що скажеш? Може, зробимо щось смачне разом? — Я за. Може, пасту? З білим соусом, грибами… і келихом вина? — Домовились. А потім — можна на ганку, в пледі, чай з м’ятою. І слухати ніч. — І трохи обіймів. Без них ніяк. — Або багато обіймів, — виправив він, притискаючи її руку до себе. Анна усміхнулась і сперлась на його плече. Це був той день, який не хотілося закінчувати — ні словами, ні подихом. Коли будинок уже виднівся між дерев, Артем зупинився. — Там хтось є, — сказав він тихо, вдивляючись у силует на ганку. Анна примружилась і в ту ж мить її обличчя осяяла усмішка. Вона різко відпустила його руку й кинулась бігти: — Мамо! Жінка на ганку підвелася. Її очі в ту ж мить наповнилися слізьми. — Доню… Анна вже обіймала її міцно, як дитина, пригортаючись щокою до знайомого плеча. Вони довго стояли так — наче час зупинився. Артем наблизився повільно, трохи розгублений, з повагою зупинившись осторонь. Йому ще ніколи не доводилось бачити Анну такою — такою щирою, відкритою, майже беззахисною у цьому обіймі. — Мам, — Анна нарешті озирнулась, витираючи очі, — це Артем. Пам’ятаєш, я розповідала? Мама уважно глянула на нього, оцінюючи поглядом не тільки його вигляд, а й, здавалось, усе, що він означав для її доньки. — Доброго дня, — усміхнулась вона лагідно. — Ольга Петрівна. Мама Анни. Анна злегка відступила, дивлячись на маму з трохи здивованим, але теплим поглядом. — Мамо, а що ти тут? Це ж так несподівано… Щось трапилось? Ольга Петрівна усміхнулась, її очі світилися лагідністю і водночас якоюсь тихою рішучістю. — Ні, доню, нічого особливого. Просто я дуже скучила і вирішила приїхати. Хотіла побачити тебе, подихати цим повітрям, бути поруч. Анна з Артемом таки приготували пасту з грибами — просту, але смачну страву, що зігрівала після насиченого дня. Артем поклав виделку, витер пальці серветкою й усміхнувся: — Ольго Петрівно, ви як? Все гаразд? А то Анна розповідала, що ви останнім часом не дуже часто бачились. — Та все ніби й гаразд, — мама знизала плечима. — Просто всі кудись поспішають, знаєш? А я вже втомилася бігати. То город, то сусіди, то та нова завідувачка в амбулаторії — вічно щось хоче. А тут думаю: поїду вже до вас, бо так і забудете, як мама виглядає. Анна пирснула зі сміху. — Мамо, ну не вигадуй. — Та що? Я ж бачу: мені тепер треба через чергу записуватись, щоб побачити свою дитину. — Якщо ти хочеш, я зроблю тобі особистий запис у календарі, — підморгнула Анна. — Щосуботи візит до Анни й Артема. Зі своїм пирогом, звісно. — Та я б і пирога спекла, якби ти раніше сказала, що пасту готуватимеш, — засміялася мама. — А то я з пустими руками, мов якась… — Та ні, ви нам найкращий гість, — вставив Артем. — Мені Анна стільки про вас розповідала, що я вже почав сумніватися: ви існуєте, чи це легенда. — Яка ще легенда? — Легенда про найкращу консервацію в області й найгіршу пам’ять на паролі від вай-фаю, — підколола Анна. — О, ну це правда, — мама зітхнула. — Я ж того разу натиснула не туди й виключила собі інтернет на телефоні на три дні. Думала, що він зламався. Добре, що сусідський хлопець розібрався. Вони всі троє засміялися. У кімнаті стало тепліше — навіть без пледа, навіть попри ніч за вікном. Мама на мить затихла. В її пальцях легенько тремтіла виделка. Вона поклала її на край тарілки, обережно, ніби щось вирішила для себе. — Я нещодавно говорила з твоїм татом… Він каже, що машина, на якій вони їздили з побратимами, серйозно постраждала… Вона гірко посміхнулася, і в очах блиснули сльози: — Кажуть, що збираються брати нову. Але як вони можуть її взяти? Вони на сході, там зовсім інші правила, інша небезпека. Тато говорив мені, що вони вже готові навіть самі скинутися, разом із побратимами. Але цих грошей навіть близько не вистачає… Волонтерів ніхто не знайшов, а без допомоги – ніяк. Вона глибоко вдихнула, голос став ще тихішим, але наповненим тривогою і безпорадністю: — Я хочу допомогти, я просто хочу зробити щось, щоб вони були в безпеці, але я не знаю, що робити. Це так страшно… — Тато дуже переживає за нас усіх. Каже, що ти маєш берегти себе… Бо йому боляче думати, що ти хвилюєшся. Ольга Петрівна мовчки дивилась на Анну, очі повільно наповнювалися сльозами… Артем задумливо подивився на Анну: — Знаєш, у мене є ідея… Ти ж печеш смачну випічку, правда? Можливо, ми могли б влаштувати якийсь благодійний ярмарок — продати твої торти, пиріжки, печиво… Анна трохи похмуро зітхнула: — Я не знаю, Артеме… Я ніколи такого не робила. Як це все організувати? Де взяти місце? І що, якщо ніхто не прийде? Він м’яко посміхнувся і взяв її за руку: — Не переживай. Знаю, де можна провести ярмарок — у нашому парку біля озера. Там завжди багато людей. Це гарне місце, затишне, знайоме. Анна все ще вагалась, але в її очах уже з’явилось щось нове — надія. — І ти допоможеш мені? — Звісно. Ми зробимо це разом. Ти приготуєш усе найсмачніше, а я візьму на себе організацію. І, головне, — він зробив невелику паузу, — ми зможемо справді допомогти твоєму татові. Назбираємо на машину, яка зараз йому життєво необхідна. Анна на мить замовкла, наче щось прикидаючи. Потім кивнула. — Добре. Якщо ми це зробимо — то разом. Ольга Петрівна, яка досі мовчки спостерігала за їхньою розмовою, раптом встала з місця й підійшла ближче. — Діти мої… — вона усміхнулася крізь сльози. — Якщо ви справді наважитесь, я вам допоможу. Я можу і ліпити вареники, і пиріжки пекти, і рецепти свої згадати. Все, що треба — тільки скажіть. Анна не стримала посмішки й ніжно обійняла маму. — Дякую, мамо. Це для мене багато значить. — Це для всіх нас, доню, — м’яко відповіла Ольга Петрівна. — Ми не можемо бути там, поруч із ним… Але ми можемо зробити хоча б щось. Артем тихо додав: — І цього “щось” може вистачити, щоб врятувати комусь життя.