Розділ 9. Перший сніданок, перша любов

Вечірня тиша навколо розпливалася у м’якому світлі кухонної лампи. Артем подав Анні чашку з теплим чаєм, і вона відчула, як його тепло ніби переходить у неї. Сирники пахли свіжістю і домашнім затишком, але справжнім ароматом для Анни був він — Артем, поруч, ближче, ніж просто друг. Вони розмовляли тихо, без поспіху, але з кожним словом між ними зростала невидима напруга. Анна відчула, як серце почало битися швидше, а думки плуталися. Вона знала: це момент, який може змінити все. Артем відсунувся трохи ближче, його погляд був уважним і ніжним, як ніколи раніше. Він ніби намагався знайти у її очах дозвіл, маленький знак, що можна. Анна затамувала подих, відчуваючи, як між ними з’являється щось нове — легке, невловиме, але неймовірно важливе. Коли він повільно нахилився, її світ зупинився. Їхні губи торкнулися уперше — тихо, майже боязко, але з усією силою всіх невисловлених почуттів. Це був поцілунок, сповнений надії і водночас страху, що цей момент може бути крихким, як скло. Анна відчула, як у грудях з’явилося тепло, яке розтікалося по всьому тілу, немов вона вперше за довгий час дійсно дихала. Артем злегка посміхнувся, розуміючи, що цей поцілунок — початок чогось нового, справжнього. Артем ніжно, але впевнено обхопив груди Анни, його пальці легко гладили шкіру, відчуваючи, як вона стає теплою і набряклою від збудження. Його дотики змушували її затамувати подих, губи тремтіли, а серце билося все швидше. Анна відчувала, як її тіло відповідає на кожен рух — груди повільно піднімалися і опускалися в такт його ласкам, соски ставали чутливими і тверділи від дотику. Він провів язиком по її ключиці, опускався на шию, залишаючи гарячі сліди по шкірі, і це змушувало її тіло злегка здригатися. Її руки безсвідомо обвивали його шию, притягуючи ближче. Кожен поцілунок — ніби легкий вибух, що розпалював полум’я пристрасті всередині. Артем торкався її талії, відчуваючи, як м’язи напружуються, а шкіра ставала ніжною і вразливою під його пальцями. Коли він рухався все глибше, Анна відчула хвилі задоволення, що розтікалися по всьому тілу, від пульсації в животі до ніжного жару, що охоплював груди і шию. Її груди легко стискалися в його руках, соски гостріли від кожного дотику, а сама вона тихо стогнала, забуваючи про все, крім нього — і того, як їхні тіла говорили одне з одним без слів. Їхні тіла зливалися в єдиному ритмі — то повільно, ніжно, то все швидше, з кожним поштовхом все глибше, аж до тремтіння і пульсації в грудях. Анна затамувала подих, відчуваючи, як кожен поштовх пробуджує нові хвилі насолоди, що розходилися по всьому тілу, розпалюючи бажання. Він ніби знав кожен її вигин, кожен порух, і їхній дотик став мовою, якою вони говорили без слів, занурюючись у цей момент, де існували тільки вони двоє. Анна повільно відкрила очі, відчуваючи тепло поруч. Артем ще спав, його дихання було рівним і спокійним. Промені сонця ніжно торкалися її шкіри через легку фіранку. Вона тихо посміхнулася, згадуючи вчорашній вечір, але одночасно в серці відчувалася легка тривога — чи справді це початок чогось нового? Коли Анна вийшла з душу, на кухні вже пахло смаженим беконом, травами й чимось ще, що вона не відразу могла впізнати. Артем стояв біля плити, в футболці й джинсах, зосереджено перевертаючи щось на пательні. — М-м, ти що, шеф-кухар у минулому житті? — усміхнулась вона, заходячи до кухні. — Можливо, — відповів він, не обертаючись. — Просто люблю добре поснідати. На столі вже стояли дві тарілки з ідеальною яєчнею, шматочками авокадо, підрум’яненим тостом і зеленню. Поруч — чашки з кавою. Анна сіла за стіл, дивлячись то на їжу, то на нього: 51 — Це серйозно вражає. Я не жартую. — Мені приємно тебе вражати, — сказав він, подаючи їй виделку. Вона усміхнулась, скуштувала перший шматочок і ледь не зітхнула: — Це дуже смачно. Тобі точно не доводилось голодувати. Артем сів навпроти, глянув на неї тепло: — Якщо захочеш, я можу готувати тобі сніданок частіше. Вони доїдали сніданок повільно, ніби нікуди не поспішали. Сонце заглядало у вікно кухні, малюючи теплі відблиски на столі. Анна підперла щоку долонею, спостерігаючи, як Артем п’є каву — спокійно, з насолодою. — Я от що подумав, — він підняв на неї погляд. — А давай зробимо собі маленький вихідний. Ну просто… взяти паузу від усього. Анна кліпнула: — В сенсі? — В сенсі — я зараз напишу, що сьогодні не працюю. А ти можеш? Вона усміхнулась, ледь знизуючи плечима: — В принципі, можу. У мене тільки одна зустріч, але її можна перенести. — От і добре, — він нахилився трохи ближче, погляд заграв. — Бо я страшенно хочу провести цей день із тобою. Без поспіху, без графіків. Просто ми. Що скажеш? Вона зробила ковток кави, усмішка все ще грала на її губах: — Звучить як план. Після сніданку Анна швидко зібралася, а Артем тим часом грався з Джеком у дворі. Пес, здавалося, радів не менше за них — стрибав навколо, приніс палицю, потім намагався видряпатись Артемові на коліна, ніби благав: «Візьміть мене з собою». — То що, підемо до озера? — спитав Артем, коли Анна вийшла з будинку у зручному одязі й сонцезахисних окулярах. — Джек, здається, вже за. — Як скажеш, командире, — усміхнулась вона. Вони пішли лісовою стежкою, що вела до знайомого їй з дитинства озера. Джек біг уперед, час від часу озираючись, ніби перевіряв, чи йдуть за ним. Анна розповідала Артему історії, пов’язані з цим місцем — як одного літа купалась тут до заходу сонця, як ловила з татом рибу, як колись тут сховалась від грози. На березі озера вони розстелили плед, Артем зняв кеди й занурив ноги у воду. — Тепла, — здивовано мовив. — Аж хочеться скупатись. — Можеш, якщо Джек не втопить тебе першим, — засміялась Анна. Він справді зайшов у воду, а за ним і Джек. Бризги летіли в усі боки. Артем грався з псом, а Анна спостерігала, сміючись, з берега. У цей момент їй здалось, що вона забула про все зайве. Ні роботи, ні тривог. Лише тиша, сонце, вода — і він. Потім вони висохли на сонці, лежачи на пледі. Артем простягнув руку, погладив її пальці. — Знаєш, я іноді думаю… якби я тоді не вийшов із машини саме в той момент… — усміхнувся він, нахилившись ближче. — Ти ж ледь не збила мене своїми лавандовими горщиками. Анна засміялась, заплющивши очі на мить: — Я думала тільки про те, щоб не впустити їх. Аж поки не врізалась у твої груди. — Я тоді подумав: «О, це знак». І, схоже, не помилився. — Можливо, найприємніше зіткнення в моєму житті, — сказала вона, дивлячись йому просто у вічі. Він не відповів — лише нахилився ще ближче й поцілував її легко в лоб, залишаючи в цьому русі тепло, що не потребувало слів.