Розділ 8. Розмови за чашкою чаю

Анна сиділа за ноутбуком, намагаючись зосередитись, але думки все поверталися до Марії. Вона взяла телефон і написала: «Маріє, як ти? Все гаразд?» Майже одразу отримала дзвінок у відповідь. — Аню, привіт, — голос Марії був тихий, трохи втомлений. — Дякую, що написала. — Я хвилююсь, — зізналася Анна. — Як ти? — Було важко, — Марія глибоко зітхнула. — Слухай, може, зустрінемось сьогодні ввечері? Просто поговорити… у нашому улюбленому кафе. — Так, звісно, — відповіла Анна. — Де і коли? — Давай о сьомій. Мені потрібно трохи свіже повітря і компанія. — Домовились. Побачимось. Вони сіли за столиком у кутку улюбленого кафе. Легке світло лампи створювало теплу атмосферу, а навколо було тихо — вечір у місті тільки починав розгортатися. Анна дивилася на Марію, помічаючи, як подруга намагається зібрати думки. — Я поговорила з Максимом, — почала Марія, відвертаючи погляд у чашку з чаєм. — Він визнав… визнав, що зробив помилку. Сказав, що кохає мене, що не хоче втрачати сім’ю. Але… — Марія глибоко вдихнула, голос трохи зірвався, — я не знаю, що з цим робити. Зрада — це рана, що не загоюється одразу. Анна мовчала, уважно слухаючи. — Мені здається, ніби я стою на роздоріжжі, — продовжувала Марія. — З одного боку — хочеться зберегти все, що будували роками. З іншого — страх, що це вже ніколи не буде, як раніше. Анна усміхнулась, трохи пожартувала: — Твій Максим, чесно, той ще мудак. Але, знаєш, такі штуки не проходять просто так. Тобі самим вирішувати, що робити далі. І я буду поруч, що б не сталося. — Дякую, Аню. Ти — єдина, хто мене розуміє. Марія затримала погляд на своїх руках, ніби намагаючись упорядкувати думки. — Знаєш, я була справді шокована, коли дізналася про все це. Іноді здається, що це сцена з якогось фільму… А тепер вона відбувається в моєму житті. Ніби хтось підкинув мене в інший світ, де все так несправедливо і боляче. Анна посміхнулася і відповіла просто: — Це жахливо, знаю… Але головне — ти не одна. Я тут, щоб допомогти. Вони ще трохи посиділи, попиваючи чай і обговорюючи життя. Раптом Марія подивилася на Анну з легкою посмішкою: — А ти ж вчора мала побачення з Артемом, так? Як усе пройшло? Анна трохи засміялася: — Так, вчора. Було цікаво, хоч і не все гладко, але я рада, що він був поруч, коли Джек загубився. Це зблизило нас, мабуть. Марія зацікавлено нахилилася вперед: — Розкажи детальніше! Ти ж знаєш, я люблю такі історії. Анна кинула погляд у вікно, задумуючись: — Знаєш, якось важко сказати… — Анна злегка всміхнулась і відвела погляд у бік. — Перше побачення все ж таки. Але воно було приємне — кіно, прогулянка після, і ці всі смішні, затишні розмови. Марія усміхнулася і закивала: — Оце так! А я от трохи заздрю, чесно. Марія подивилась на Анну, трохи сумно усміхаючись: — Та той твій Андрій… я пам’ятаю, як тобі було важко з ним. Це непросто. Анна гірко посміхнулась: — Та точно. І через це мені зараз страшно. Хочеться щось нове, але боюся, що все знову зламається. Марія підморгнула: — Ну, ти ж не та сама, і Артем — не Андрій. Не накручуй себе. Анна трохи посміхнулась: — Так, треба просто дати собі час. Дякую, що ти поруч. У кафе почало збиратись більше людей, і гомін за сусідніми столиками став голоснішим. — Добре, мені вже час бігти, — Марія зітхнула, обережно ставлячи чашку на блюдце. — Діти, напевно, вже зачекались. — Та і мені пора, — кивнула Анна. — Дякую за розмову. — І тобі. Як завжди, стало легше після тебе. Вони обійнялись біля виходу, і кожна рушила у свій бік — трішки легші на серці, хоч і з невизначеністю попереду.