Розділ 7. Довга ніч і хвіртка

Коли Артем написав «Я вже біля твого дому», Анна стояла перед дзеркалом, поправляючи волосся, і намагалась приховати легке хвилювання. Усміхнулася — легше хвилюватися перед кимось, хто ще не став важливим, але вже трохи подобається. Вийшла на подвір’я. Джек, як завжди, попрямував до воріт, ніби хотів перевірити, хто там. Артем стояв біля машини в легкій сорочці і джинсах, з усмішкою, що вже ставала їй знайомою. — Привіт, — сказав він. — Ти виглядаєш… так по-літньому свіжо. Це комплімент, якщо що. Анна усміхнулась: — Приймається. Якщо що — я люблю домашнє кіно. — А я люблю домашню атмосферу. Йдемо? У кінотеатрі було затишно. Вони сиділи поруч, але не торкались. Іноді пошепки жартували під час трейлерів, а під час фільму — мовчали. Десь посередині Артем ненав’язливо запитав: — Це вже точно побачення? Анна відповіла, не відриваючи погляду від екрану: — Якщо буде попкорн після — можливо. — А якщо буде прогулянка? — Тоді точно. Вони сміялися, як старі знайомі, хоча всередині все ще було трохи новим. Після кіно довго гуляли літнім вечором. Говорили про фільм, роботу, пса Джека, улюблений чай. Нічого особливого — але саме тому це було особливе. Коли почало сутеніти, Артем запропонував: — Підвезти додому? — Було б дивно, якби ти сказав: «ну, бувай, зупинка за рогом». Він посміхнувся: — Я ввічливий. І ще трохи хвилююся. Анна глянула на нього: — Добре. Не перестарайся. Бо я звикла до тиші й спокою. І до того, що ніхто не боїться зі мною бути просто. Коли вони приїхали додому, Артем відкрив дверцята машини, а Анна першою помітила — хвіртка була повністю відчинена. Її серце різко стислося. — Хвіртка… — тихо промовила вона, ніби боялася, що сказане приверне неприємність. Артем помітив її напругу і повернувся до неї: — Що сталося? Анна вже кинулася вперед, вийшовши з машини. Вона кинула погляд у двір. Cобаки не було. — Ти точно закривала хвіртку сьогодні? — запитав Артем, озираючись навколо. Анна мовчки розвернулася, пробираючись між кущами та клумбами, починаючи кликати: — Джек! Джек! Де ти?! Серце билося так голосно, що здавалося, воно чути крізь тишу вуличного вечора. — Спокійно, пошукаємо разом, — заспокоював її Артем, намагаючись приховати власне хвилювання. Анна кивнула, але в її очах була справжня тривога — не тільки за собаку, а й за ту безпеку, яку вона завжди відчувала у своєму домі. Вони шукали всюди — по вузьких вуличках навколо будинку, у дворах сусідів, під ліхтарями, що блідло освітлювали асфальт. Анна кликала Джека все голосніше, намагаючись не загубити надію. — Джек! Джек! — її голос розривав тишу, але відповідь була лише тиша. Сусіди виходили зі своїх будинків, дивилися на них з сумнівом і співчуттям. Анна підходила до кожного: — Ви не бачили мого собаку? Він неагресивний, просто дуже полохливий. — Ні, не бачили, — тихо відповідали їй. Час поволі плинув, і з небом зійшла глуха ніч. Холод почав пронизувати шкіру, але Анна навіть цього не відчувала — тільки пустку всередині. Раптом, посеред безлюдної вулиці, їй стало нестерпно. Сльози неконтрольовано потекли по щоках. Вона зупинилась, опустилась на коліна, тихо ридаючи. Артем був поруч. Він не промовив ні слова, просто обережно обійняв її за плечі, даючи їй відчути, що вона не сама у цьому світі. Вона підняла погляд — темне небо над головою, а в серці — лише страх і безсилля. — Ми його знайдемо, — прошепотів Артем, хоча й сам сумнівався. Вони залишились на холодній вулиці, двоє у тиші, яку прорізали лише її ридання і далекі звуки нічного села. Раптом, крізь тишу ночі, пролунав дзвінок. Телефон завібрував у кишені Анни. Вона завмерла, повільно підняла голову, витираючи сльози рукавом. — Хто це? — тихо запитав Артем. — Не знаю… — вона подивилася на екран — незнайомий номер. — Алло? — Добрий вечір. Це Олег, ветеринар з клініки, куди ви приводили свого добермана… Джек у мене. У серці щось голосно стукнуло. — Що?.. Він у вас?! — голос Анни переріс у напівкрик. — Так. Його збила машина, але, на щастя, все обійшлося. Подряпини, легкий забій лапи, але він притомний, спокійний. Ми зробили рентген — нічого серйозного. Його привезли добрі люди. Він у нас, у безпеці. Анна прикрила очі, притиснувши вільну руку до рота, щоби не видати крик полегшення. Потім подивилася на Артема і прошепотіла: — Він живий. З ним усе гаразд. І знову заплакала — але вже інакше. Цього разу — від полегшення, від вдячності, від любові. Артем лише міцніше обійняв її, схилившись до вуха: — Я ж казав. Він знайдеться. Коли вони з Артемом заїхали на парковку біля знайомої ветклініки, Анна не чекала — вискочила з машини ще до того, як двигун заглушився. Серце калатало, ноги несли самі. У коридорі пахло антисептиком і чимось знайомим — спогадами про перші щеплення, дрібні подряпини й теплі очі пса, що завжди йшов до неї, довірливо й без сумніву. Двері в ординаторську були прочинені. І там, на ковдрі біля низького столика, лежав Джек. Її шоколадний доберман. Наляканий, трохи розгублений, із перев’язаною лапою, але живий. Його вуха здригнулись, щойно він почув її голос. — Джек… — прошепотіла Анна, і він підняв голову, а потім раптом завив тихо, радісно, болісно й щиро, наче теж пережив усе це. Він підвівся на передні лапи й потягнувся до неї. Вона опустилася на коліна, обіймаючи його так, ніби хотіла втримати назавжди. — Ти мій хороший… Ти ж мій… — шепотіла вона, тицяючись лобом у його чоло, поки він обережно лизав її щоку. Артем стояв біля дверей, мовчки спостерігаючи за зустріччю. Усміхнувся самими очима, й тихо відійшов на крок убік — даючи їм простір. Тепер, принаймні на мить, усе було правильно. — Вам пощастило, — сказав ветеринар. — З таким ударом могло бути гірше. Але ваш Джек — міцний хлопець. І розумний. Він одразу дозволив оглянути себе, не панікував. Анна не змогла відповісти. Просто пригорнула свого пса ще міцніше. Відчула тепло його тіла, знайоме дихання — і нарешті, після нескінченної ночі страху, відчула спокій. Ранок був неприродно спокійним. Анна прокинулася з відчуттям, ніби щось змінилося — не зовні, а десь глибоко всередині. Джек спав на своєму лежаку біля ліжка, важко дихаючи уві сні. Лапа була перев’язана, а біля нього лежала стара кофта Анни — запах, який тримав його на місці. З кухні доносився аромат кави. Артем. Анна ще кілька хвилин дивилась на Джека — він спав на своєму лежаку, трохи підвернувши перев’язану лапу, а на його морді було щось дитяче й довірливе. Вона зітхнула, накинула на плечі халат і вийшла на кухню. На кухні було затишно й тихо. У вікна лилося м’яке літнє світло — таке, що ніби нічого поганого вчора й не було. Артем стояв біля столу з чашкою в руках. Сорочка злегка зімʼята, волосся скуйовджене. — Привіт, — сказала Анна, заходячи. — Привіт, — відповів він, обернувшись. — Як ти? — Нормально. Трохи втомилась. Вона налила собі кави, сіла за стіл. Кілька секунд мовчали. — Добре, що все обійшлося, — сказала Анна. — Я вже почала думати, що не знайдемо його. — Все могло бути гірше. Але знайшли. І Джек молодець, — Артем посміхнувся. — І ти. Анна злегка усміхнулась. — Дякую, що залишився. Вдвох якось спокійніше. — Я радий, що був поряд, — сказав він. — І що ти мене не вигнала після другої ночі. Обоє усміхнулись. Анна зробила ковток кави й зітхнула. — Мені сьогодні зовсім не хочеться працювати… Але нічого не поробиш. — Знайоме відчуття. Мені теж вже час — клієнти не чекатимуть. Вони ще кілька секунд посиділи в тиші. Потім Артем підвівся. — Дякую за каву. І за нічну пригоду. — І тобі дякую, — сказала Анна. — Що був поруч. Він кивнув і пішов збиратися.