Розділ 6. Шепіт серед галасу

У неділю вранці Анна ще тільки пила свій м’ятний чай на терасі, коли отримала повідомлення від Марії: «Через годинку будемо. Старша вже на валізах сидить, рахує хвилини до “відпочинку в Анни”.» Анна скрушно зітхнула, поглянула на Джекa, що ліниво потягнувся біля дверей. — Ну що, друже, здається, нам сьогодні не буде тихо, — пробурмотіла вона й допила чай. Марія приїхала з доньками ближче до обіду. Старша одразу побігла до півоній з вигуком: — А тут справжній садок! Менша, ще зовсім крихітка, спала в автокріслі, а Марія, як завжди, виглядала втомленою, але щасливою, що вирвалася з дому. — Я лишу їх на кілька годин, добре? — з надією подивилась вона на Анну. — Хочу просто… трошки побути в тиші. Без підгузків, каш і мультиків. Анна кивнула, хоча думка про два дитячі голоси в її спокійному просторі викликала легке напруження. — Добре, тільки не забудь повернутися вчасно. Джек і я — не найкращі няньки. Марія засміялася, поцілувала доньок і зникла за хвірткою, залишивши Анну з новою реальністю — дитячим сміхом, ляльками в клумбі і собакою, що здивовано спостерігав за всім цим хаосом. Цей день пройшов значно краще, ніж Анна уявляла. Катруся залюбки допомагала прикрашати капкейки — посипала їх кольоровою присипкою й старанно викладала паперові формочки на деко. Молодша ж спокійно дрімала в колясці під деревом, видаючи солоденькі сопіння, ніби теж мала важливу місію — не заважати старшим чаклувати на кухні. Анна прибрала останню миску зі столу. Старша донька Марії зосереджено облизувала пальці, намагаючись не забруднити щічки. На подвір’ї загуркотали колеса. Анна вийшла на ґанок. З машини повільно вийшла Марія. Вона трохи постояла біля дверцят, не піднімаючи очей. — Привіт, — сказала Анна тихо. Марія кивнула і спробувала усміхнутись. — Я… дякую, що залишила їх у тебе. — Та це дрібниці. Ти як? — Анна підійшла ближче. Марія ковтнула повітря. — Ми… посварились. Сильно. Вона подивилась убік. — Він сказав, що більше не витримує. Що втомився від усього — від дітей, від дому, від мене. І що… є інша. Плечі Марії були напружені. Вона говорила рівно, ніби не хотіла в це заглиблюватися. — Я не кричала. Просто взяла ключі й поїхала. Мені треба було десь побути не з ним. Анна мовчки підійшла і міцно обняла подругу. Тихо прошепотіла їй на вухо: — Мені дуже шкода. Вони зайшли в дім. Катруся кинулась до мами, та сіла навпочіпки й обійняла її. Марія не розплакалась. Тільки довше тримала її біля себе. Анна закрила двері кімнати і тихо зайшла на кухню. Марія теж спустилася вниз, після того як вклала дітей. Вона втомлено опустилася на стілець, а Анна наливала чай. Але Марія покрутила головою: — Чай? Ні, сьогодні мені треба щось міцніше. Анна кивнула і дістала з шафи пляшку з віскі. Марія зітхнула і почала: — Він сказав, що втомився… від мене, від дітей, від дому. І що зрадив. Але не йде. Каже, що не може піти, бо все зв’язує. Анна подивилася на подругу: — І ти що відчуваєш? Марія заплющила очі: — Що я стою між двома світами. Між тим, кого люблю, і тим, що ламає мене. Її голос тремтить. Як жити, коли люблять не тебе? Анна обняла Марію: — Ти не мусиш терпіти такого болю. Ти заслуговуєш на щастя. — Я боюся залишитися сама, — зізналася Марія. — Але боятися жити з ним теж страшно. Іноді хочеться просто зникнути. Анна притулилася і прошепотіла: — Ти не одна. Я з тобою. Ми впораємося. Марія тихо заплакала на її плечі. Тиша ночі розчинилась у м'якому світлі ранку. Марія повільно відкрила очі від дзвінка телефону, що розрізав ранкову тишу. Вона побачила, що Анна ще лежить нерухомо, ніби вагаючись. Марія тихо спитала: — Хто такий Артем? Чому він дзвонить так рано? Анна глибоко вдихнула, вагаючись з відповіддю. В її голосі відчувалася невпевненість.я нещодавно познайомилася, — тихо сказала вона. — Він мені трохи подобається — Це… хлопець, з яким , але я не знаю, чи варто тобі про це зараз говорити… Марія сіла, перевівши погляд з Анни на стелю. — Я розумію, — сказала вона повільно. — Ти думаєш, після того, що я сказала про чоловіка, це здається якоюсь зрадою, правда? Анна кивнула. 34 — Саме так. Мені страшно, що ти подумаєш, ніби я іронізую або легковажно ставлюся до всього. Марія посміхнулася крізь сльози. — Ні, — прошепотіла вона, — я рада, що ти відчуваєш щось, що може зробити тебе щасливою. І, знаєш, зараз я просто хочу, щоб ти була чесною зі мною. Анна відчула, як тягар зникає з грудей. Вона взяла телефон у руки. — Добре, тоді я відповім, — сказала вона і натиснула кнопку. — Привіт, Анно! Як твої справи? Вона глибоко вдихнула і відповіла: — Привіт, Артеме! Все добре, дякую. Трохи втомлена після ночі, але загалом нормально. А у тебе? — Теж непогано, дякую. Слухай, ти випадково не зайнята ввечері? — Ні, поки що ні. Чому питаєш? — Хотів запропонувати сходити разом у кіно. Там новий фільм, який, думаю, тобі сподобається. Анна злегка посміхнулася: — О, цікаво… Це що, побачення? У голосі Артема почувся легкий сміх: — Можна й так сказати, якщо ти не проти. — Тоді домовились! Чекаю деталей. — Добре, напишу пізніше. Сподіваюсь, ти добре відпочинеш сьогодні. — Дякую, і тобі гарного дня! Вони попрощалися, а Анна поклала телефон, відчуваючи легке хвилювання. Марія сиділа на краю дивану, розтирала в пальцях ложку, що залишилася з ранкового чаю. У вікні світило сонце, але обличчя її було задумане, майже серйозне. — Анно… — мовила вона, трохи насуплено. — Пора мені додому. Анна глянула на неї з острахом: — Ти ж казала, що хочеш ще трохи побути тут. Перепочити. — Хотіла, — кивнула Марія. — Але я не можу втікати довше, ніж два дні. Мене там чекає життя. І… персонаж на ім’я «муд*к, який зізнався в зраді й ще має нахабство писати “давай поговоримо”». — Ти впевнена, що готова до цієї розмови? Марія зітхнула, потім зморщила лоба: — Готова — ні. Але знаєш, що мене більше всього бісить? Анна похитала головою. — Що я все одно маю зібрати йому чисту сорочку, бо знаю, що він її не знайде. І дітей нагодувати. І бути “нормальною мамою”. Я просто… хочу мати план. Не драму, не істерики, а чіткий, спокійний план. Розмова — перший крок. Анна підійшла ближче, обійняла її за плечі. — Ти дуже сильна. — Ага. Настільки, що вчора ревіла тобі на плече, як школярка після контрольної, — криво усміхнулась Марія. — Але дякую. Без тебе я б просто сиділа вдома і тупо читала його переписки. — Добре, що ти не вдома, — сказала Анна. — Але якщо щось піде не так — просто знову приїжджай. Буду пекти коржики й мовчки наливати вино. Марія злегка розсміялася: — А якщо піде дуже не так, — я тобі маякну, і ми зробимо “вечір дзвонів”. Вдаримо по шлюбній ідилії сковорідкою. Анна засміялася: — Домовились.