Розділ 4. Горщики і випадковість

Анна обережно несла два глиняні горщики з лавандою до своєї темно-вишневої машини. Земля трохи просипалась, руки втомились, але вона вперто йшла далі — залишилось кілька кроків. Раптом хтось вийшов із-за машини, і вони майже зіткнулись. — Ой, вибачте! — Анна зупинилась, горщик у її руках хитнувся. — Все добре, — чоловік встиг його підтримати. — Ти ледь не впустила. — Та я вже сама не знаю, навіщо тягнула одразу два, — зніяковіла Анна. — Якось не розрахувала. — Давай я допоможу. Куди? — Ось сюди, — показала вона на багажник темно-вишневої Honda. — Дякую. Вони мовчки дійшли до машини. Він поставив горщик і тільки тоді простягнув руку: — Я Артем. — Анна. — Гарні квіти. Лаванда? — Так. Якщо переживе переїзд — буде диво. — Виглядає міцною. Як і її нова власниця. Анна усміхнулась — трохи втомлено, але щиро. — Дякую за допомогу, Артеме. — Звертайся, якщо ще щось не донесеш. Він пішов. А вона ще мить стояла біля машини, спостерігаючи, як він зникає між авто. Потім зітхнула й відкрила багажник. Раптом вона почула кроки позаду. Артем повернувся, трохи зніяковілий, ніби роздумував, чи варто порушувати тишу. Він зупинився поруч, і голос його був тихий, майже як прохання: — Спекотно сьогодні… Можливо, хочеш чогось холодного? Я знаю одне місце недалеко. Вона зробила легкий кивок, і в її усмішці було щось тепле й обережне: — Добре. Тільки недовго. У мене скоро закінчується обідня перерва, тож часу небагато. Вони рушили разом, і перші слова між ними бриніли наче легкий літній вітерець — тихо, ненав’язливо, але з відчуттям чогось нового і несподіваного. Анна й Артем сиділи на лавці, ласуючи морозивом. Сонце лагідно гріло їх обличчя, а навколо шелестіло листя. Артем подивився на Анну і запитав: — А чому ти взагалі почала пекти? Це не кожному під силу. Анна посміхнулася, обережно ковтаючи шматочок морозива: — Та мені просто подобається. З дитинства любила випікати з бабусею. Це як маленька радість у будні. Вони трохи помовчали, слухаючи звуки парку. Анна перевела тему: — А ти чим любиш займатись у вільний час, крім допомоги з горщиками? Артем посміхнувся і сказав: — Я фітнес-тренер. Допомагаю людям тримати себе у формі. Сам люблю бігати й спорт, тому кожен день наповнений рухом. Анна слухала, але раптом глянула на годинник: — Вибач, мені треба бігти, скоро закінчується обідня перерва. Він трохи засмутився, але з надією запропонував: — Тоді хоча б обміняємося номерами? Зможемо поговорити пізніше. Анна посміхнулася і дістала телефон: — Добре, ось мій номер. Анна поверталася до звичного ритму, але думки вперто зраджували її спокій. Образ Артема час від часу виринав у пам’яті — його усмішка, легкість у розмові, відчуття несподіваної приємності. Вона намагалася переключитися:попрацювала, полила квіти в саду, хоча день уже добігав кінця. Але все одно ловила себе на тому, що згадує момент, коли вони сиділи на лавці з морозивом, і як швидко вона тоді зникла. Їй стало трохи ніяково — можливо, виглядало так, ніби вона тікала. Ближче до дев’ятої вона сиділа на веранді з чашкою чаю. Джек спокійно лежав біля ніг, здіймавши вуха на кожен сторонній звук. Анна тримала телефон у руках і кілька разів відкривала його контакт. Нарешті зітхнула, натиснула «виклик» і піднесла слухавку до вуха. — Привіт, це Анна. Я… вирішила передзвонити, — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Привіт! Радію, що ти подзвонила. Уже думав, ти передумала. — Було трохи незручно, що так різко втекла. Але справді поспішала. — Та все ок. Ти навіть із тією лавандою виглядала дуже впевнено. — Ну, якби ще не розсипала землю біля машини — взагалі була б перемога, — засміялась Анна. — Зате я дізнався, що ти любиш шоколадне морозиво. Це важливо, — усміхнувся Артем. — А ще зелений чай і тишу, — додала вона. — Добре. Запам’ятаю. До речі, я не проти якось зустрітись ще. — Я подумаю, — коротко відповіла Анна, але в голосі вже звучала усмішка. — Домовились. Гарного вечора. — І тобі, Артеме. Анна поклала телефон і якийсь час мовчки вдивлялася в стелю. Усмішка ще залишалася, але думки плутались. — Навіщо я взагалі подзвонила? — прошепотіла. — Літо, спека, лаванда… і чоловіки з морозивом. Зовсім поїхала. Джек підвів голову, поглянув на неї і знову вмостився. — Не дивись так. Це не схоже на мене. Але думки про Артема не відпускали. Легкий сміх, уважний погляд, і те, як спокійно йому вдалось увійти в її день. Анна вимкнула світло, ще раз зітхнула і лягла, розуміючи — сьогодні вона засне не одразу.