Розділ 3. Коли трясеться небо

Вона швидко відчула втому — повільно, але впевнено, як накочується хвиля. Поклала плед на стілець, залишивши напівпорожній келих на перилах, і пішла до спальні. Заснула одразу, ще вбрана, не знявши навіть сережок. Але сон виявився коротким. Десь за вікном щось глухо бахнуло. Анна сіпнулась і сіла на ліжку. Серце почало стукати швидше. У наступну мить — ще один звук. Тепер ближче, розкотисто. Вибух? Чи здалося? Джек загарчав у коридорі — глухо, насторожено. У вікні була суцільна темрява, але вона вже знала, що це не просто грім. Таке не переплутаєш, навіть якщо хочеш. Швидко підійшовши до вікна, вона відсунула фіранку. За лісом над обрієм поблискувало щось руде. Не пожежа — спалах. І знову глухий гул, як від ударної хвилі. Десь дуже далеко, але досить гучно, щоб на шкірі побігли мурахи. Босоніж пішла на кухню, наповнила миску водою для Джека, налила собі рештки вина. Рука тремтіла. Відчуття безсилля повільно пробиралось усередину. Тепер вона знала: ця ніч буде довгою. Анна сіла на край ліжка, мимоволі глянувши на фото в рамці, що стояло на тумбочці. Там вони з батьками — ще до війни, в саду під яблунею. Батько обіймає маму, усміхається широко, щиро, як завжди. Анна пам’ятала той день — простий, теплий, щасливий. Тепер батько був на сході, у підрозділі територіальної оборони. Вона намагалася триматися, не думати щохвилини, не трясти маму дзвінками… Але зараз серце стискалося. Вона швидко набрала мамин номер. У слухавці — кілька гудків, і серце вже стукало десь у горлі. — Доню? — сонний, але знайомий голос. — Мам, це я… Чула вибухи? — Так, трохи. Але в нас усе спокійно. Не хвилюйся. Я щойно писала татові — з ним усе гаразд. Анна на мить заплющила очі, стискаючи телефон у долоні. — Добре… Просто хотіла переконатися. — Я розумію. Лягай спати, доню. Завтра новий день. —Добраніч, мамо. Вона поклала слухавку, ще кілька секунд дивилася в темряву, а тоді вимкнула світло. Джек підійшов ближче, ліг біля ліжка. Анна простягнула руку, торкнулась його теплої шиї. Ніч була темна. Але вона — не зовсім одна. Це вже третій рік без справжньої тиші. Війна, як фоновий шум — то гучніший, то майже нечутний, але завжди десь поруч. А зранку життя, ніби нічого й не сталося, знову виривалося вперед: сусіди поспішали на роботу, хтось вигулював собак, хтось грів молоко для каші. І тільки всередині залишалося відлуння ночі, що не принесла спокою.