Розділ 2. Пікнік, тарталетки й зізнання

Зранку дім наповнився запахом лимонної цедри й ванілі. Анна метушилась на кухні в своїх улюблених капцях із вушками зайця, поки в духовці допікалися тарталетки з малиновим курдом. На столі вже стояла скляна банка з домашнім лимонадом, поруч — акуратно складений плед і невелика корзинка, в якій красувалися печені булочки з корицею, обгорнуті в пергамент. — Так, лимонад є, солодке є, серветки… — вона перебирала в думках, заглядаючи в корзинку ще раз, — ложечки не забути. Джек, наче все розуміючи, сидів посеред кухні і дивився на неї з легкою тривогою — він чітко відчував: його не беруть Анна присіла навпроти, усміхаючись. — Джеку, я знаю, ти хочеш поїхати зі мною, але сьогодні — дівчачий день. Він хмикнув, опустивши морду на лапи, і зробив вигляд найбільш нещасного собаки на планеті. Анна погладила його між вухами. — Будь чемним, добре? Нічого не гризти, в сміття не лізти, на ліжко не лазити, ну ти знаєш цей список. Якщо будеш добрим хлопчиком — ввечері підемо на довгу прогулянку. Він заворушив вухом, але не поворухнувся. Тільки подивився на неї з таким виразом, наче хоче сказати: «Я знову залишаюсь за старшого?» — Добре. Я тобі залишила трошки булочки на підвіконні. Але тільки трошки! — підняла вона палець, наче розмовляла з дитиною. За вікном вже розливався ранок — сонце освітлювало краєчки дерев, а трава блищала після нічної роси. Анна одягла свою легку сукню в дрібні квіточки, взяла корзинку, пляшку з лимонадом і ще раз кинула оком на кухню. — Не влаштовуй тут вечірку, Джеку, — мовила з усмішкою і зачинила за собою двері. Сьогодні мав бути гарний день. Анна вже десять хвилин сиділа на пледі під розлогою вербою біля озера, тихо сьорбала лимонад і злегка знімала взуття, щоби дати ногам відпочити після дороги. Тіні дерев погойдувались на воді, легкий вітерець колихав траву, а у повітрі плавали перші літні метелики. Вона глянула на телефон. Марії не було. — Класика, — пробурмотіла Анна собі під ніс, відкидаючись на лікті. — Людина, яка знає, як я не люблю чекати, стабільно запізнюється. Незмінна, як фаза місяця. Вона спробувала не сердитись. Марія завжди запізнювалась. Не через байдужість — просто її день починався з хаосу, переходив у бурю і завершувався цунамі. Діти, робота, тисяча справ. І хоча Анна не раз просила «ну хоч цього разу без драми», у глибині душі вона вже навчилась це приймати. Та все одно трохи дратувалась — із принципу. Вона витягла з корзинки тарталетку, розгорнула пергамент і зробила перший маленький укус. Малиновий курд був саме такий, як треба — з легкою кислинкою і ароматом свіжої м’яти. — Ну, якщо вона не прийде ще десять хвилин, я з’їм другу. А потім не ділитимусь. Ні крихтою. У цей момент десь із-за повороту стежки пролунав знайомий голос: — Не їж без мене! Я бачу, бачу — в тебе вже рум’яне щастя в руках! Анна скоса глянула в той бік і побачила Марію, яка швидко йшла стежкою, тримаючи в одній руці пляшку з водою, а в іншій — кросівки, які чомусь вирішила не взувати. — Як завжди, — Анна пирхнула, але на обличчі з’явилась щира усмішка. — Вічно в гонитві, але завжди з коментарями про їжу. — Я заслужила, — Марія опустилась на плед поруч, розпускаючи хвіст і витираючи чоло. —Уявляєш, я залишила обох з татом. Цілих дві години свободи. Як відпустка, тільки без моря. — Хіба можна залишати такого чоловіка самого з двома дітьми? — Анна підморгнула. — Він зможе? — Зможе. Я залишила інструкцію довжиною з Вікіпедію. І вже тричі перевірила телефон, — засміялась Марія. — До речі, Софійці вже шість місяців — вона майже офіційно не немовля, а повноправний командир дивану. Анна простягнула їй тарталетку. — Тоді святкуємо. Вони торкнулися одна до одної тістечками, наче келихами, і обидві засміялися. — Знаєш, — почала Марія, відкушуючи шматочок тарталетки, — іноді я страшенно заздрю тобі. Анна підняла брову, ховаючи посмішку. — Ну-ну, чому ж це? — Ти маєш час на себе. Бігаєш, читаєш книжки, печеш свої казкові пироги… А я — між підгузками, пляшечками і спробами не заснути стоячи. — Зате в тебе — двоє чудових доньок, — м’яко відповіла Анна. — Угу… чудових. Але, якщо чесно, я вже й не пам’ятаю, коли востаннє займалась сексом. — Марія пирснула сміхом. — Точніше, пам’ятаю. І це ще більше пригнічує. Анна засміялася голосніше, ледве не вдавившись лимонадом. — Боже, Маріє! — Та що? У мене нервовий зрив — я маю право на сексуальні скарги! — Марія театрально махнула рукою. — Просто я вже не впевнена, що мій чоловік ще бачить у мені жінку. Я для нього — як сервісний центр: подай, попери, нагодуй. Анна поглянула на неї з м’яким співчуттям, але в очах все ще блищав сміх. — Може, ви хоч на пару годин втечете кудись удвох? Часом побути просто чоловіком і жінкою, а не батьками? — Ой, так, це була б мрія! — зітхнула Марія. — Тільки з ким залишити дітей? Мама далеко, бабуся теж зайнята. Тому я і подумала… — може, ти зможеш? Анна застогнала, розуміючи, що це буде виклик. — Ти серйозно? Я… ну, я не дуже уявляю себе в ролі няні для двох дітей, особливо з малям. — Та нічого страшного, — підморгнула Марія. — Вони ж не монстри. А я завжди на зв’язку, якщо що. Анна довго мовчала, дивлячись у блакить озера. — Добре, — нарешті сказала вона. — Але тільки на пару годин. Марія засміялася і обійняла подругу. — Ти найкраща. Дві години пролетіли непомітно. Марія, вже помітно бадьоріша, зібрала речі й з усмішкою попрямувала до авто. Анна ще трохи посиділа на пледі, вдихаючи запах озерної води й нагрітої сонцем трави. Потім неспішно зібрала посуд, запакувала залишки смаколиків і поїхала додому. Джек зустрів її біля хвіртки — він не гавкав, не скавчав, просто стояв мовчки й трохи ображено. Анна нахилилась, погладила його по сильній шиї. — Я ж казала, повернусь швидко. Хто тут у нас головний охоронець? Вона зайшла в дім, поставила пакунки на кухню, відкоркувала пляшку білого вина й налила собі келих. Сіла на веранді, загорнувшись у плед, і кілька хвилин просто мовчала, слухаючи легкий плюскіт хвиль за деревами. Цей дім, це місце — були її прихистком. Але в голові все частіше роїлися думки, яких важко було позбутися навіть з келихом вина.