Розділ 13 “Очікування”

Ключі від машини Райдена віддають холодом у долоні. Він без проблем дав мені їх, наче це щось звичне. І зараз, коли я сиджу за кермом його величезного позашляховика, мені здається, що керую не автомобілем, а космічним кораблем.

Місто живе своїм життям, на дорогах більше машин, ніж мені хотілось би. Світлофори змінюються надто повільно, люди переходять дорогу, ніби навмисно сповільнюючи кожен крок. Я відчуваю, як у мені росте напруження – не від злості, а від поспіху.

Настя була на межі істерики, і якщо я приїду запізно, вона або знепритомніє, або рознесе свою квартиру на друзки.

Аптека зустрічає мене чергою. Величезною. Просто нескінченною.

Таке враження, що пів міста одночасно захворіло і зібралося за ліками в одній аптеці. 

Люди стоять мовчки, хтось дивиться в телефон, хтось крутить ключі, хтось нервово стукає каблуком. Я відчуваю, як час розтягується, ніби гума. Хвилина здається вічністю.

П’ять… сім… десять хвилин.

Нарешті підходить моя черга.

– Доброго дня, – кажу, намагаючись не виглядати дивно. – Мені, будь ласка… тест на вагітність.

Провізорка піднімає погляд, усміхається якось надто розуміюче й подає одразу два.

– Різних виробників, щоб точно не сумнівались.

– Дякую, – бурмочу, розплачуюсь і розумію, що позаду вже зібралась нова черга, яка виглядає ще довшою. На мені вже кілька косих поглядів – напевно, через те, що я виглядаю занадто нервовою для людини, яка просто купує аптечний товар.

Я виходжу, вдихаю свіже повітря, з полегшенням відчуваючи, що місія “Аптека” завершена. Пакет у руках здається набагато важчим, ніж він є насправді.

Сідаю в машину, заводжу двигун і рушаю до Насті. Поки їду, ловлю себе на думці, що думаю не лише про неї. А й про себе.

Про те, як дивно змінюється життя – ще вчора ти планувала приготувати млинці, а сьогодні купуєш тест на вагітність для подруги, керуючи машиною музиканта, про якого пише вся країна.

Коли я під’їжджаю до будинку Насті, вона вже чекає біля дверей. Волосся скуйовджене, обличчя бліде, очі – на межі паніки.

– Ти принесла? – запитує замість привітання.

– Принесла, – простягаю пакет. – І зараз ти підеш і спокійно зробиш тест. Без сліз, без істерики.

Вона киває, стискаючи пакунок у руках.

 – Добре. Але якщо я… 

– Якщо – тоді будемо думати, – перебиваю її. – Я ж поруч.

Вона на мить усміхається.

– Ти найкраща, – каже тихо й зникає у ванній кімнаті.

Я залишаюсь у коридорі, сідаю на диван і, чесно кажучи, відчуваю, як нерви натягнуті до межі. Слухаю кожен звук за дверима. Шурхіт упаковки, коротке клацання кришки, потім тиша.

Минула хвилина. Дві. Три.

Я ковтаю повітря, відчуваючи, що мені самій хочеться кричати. Настя, звісно, не ідеальна, але вона добра, відкрита, і точно не готова до цього зараз. У неї ні стабільних стосунків, ні стабільного життя. І якщо тест справді покаже дві смужки – це буде катастрофа.

– Господи, тільки не це, – шепочу я вголос, нервово крутячись на місці. – Хоч би минулося.

За дверима чути рух. Потім – паузу. І тиша.

Я завмираю, дивлячись на ручку дверей, яка ще не рухається. І в цей момент розумію: мені страшно не менше, ніж їй.

Двері ванної нарешті відчиняються. Настя стоїть у проході – бліда, з розпатланим волоссям, у руках стискає тест. Я завмираю, не наважуючись зробити крок.

– Ну? – питаю, ледве стримуючи дихання.

Вона мовчить ще кілька секунд. Потім повільно піднімає очі. І раптом – видихає. Гучно. З полегшенням, яке чути аж на весь коридор.

– Негативний! – вигукує вона, і голос її лунає, наче переможна фанфара. – Слава тобі, Господи, негативний!

Я сміюся. Просто вибухаю сміхом, нервовим, але справжнім. Тієї ж миті Настя кидає тест на полицю, кидається до мене й обіймає так міцно, що я ледь не падаю.

– Я ж думала, життя закінчилось, – говорить вона швидко, схлипуючи, але сміючись водночас. – Я вже уявляла себе з візком, з криками, з пелюшками.

– Ти королева драми, – кажу, намагаючись стримати усмішку. – Але знаєш, на диво, я тебе розумію.

Вона хапає мене за плечі, відходить трохи назад, вдивляючись мені у вічі.

– Я серйозно, Олесю. Якби не ти, я б реально збожеволіла.

– Та годі, – відповідаю. – Просто наступного разу купуй засоби захисту, і тест не знадобиться. 

– Наступного разу не буде, – зітхає вона, падаючи на диван. – Ну його, ці випадкові зв'язки!

Ми обидві знову сміємося. Сміх легкий, звільняючий – такий, після якого навіть повітря стає прозорішим.

Я дивлюся на Настю – вона вже повертається до себе. Та сама трохи істерична, але щира й добра дівчина, яку я люблю всією душею. І в цей момент  мій телефон починає дзвонити. 

– Слухаю!