Розділ 12 “Тиша, у якій чути серце”

Ми йдемо вздовж набережної повільно, майже мовчки. Вітер розхитує світло ліхтарів, у повітрі пахне водою й сіллю. Навколо тихо, тільки десь удалині чути, як хтось сміється – запізнілі перехожі, напевно. А ми мовчимо.

Райден тримає руки в кишенях, час від часу ковзає поглядом по воді, але не наважується дивитись на мене. Я вже звикла до його мовчання – у ньому завжди щось є, глибше за будь-які слова. Але цього разу воно інше. Наче він справді хоче щось сказати, але не знає, як почати.

І нарешті починає.

– Знаєш, – каже він тихо, – коли я був дитиною, мій батько не пропустив жодного змагання мого брата. Я тоді грав на гітарі, але йому це здавалося дурницею.

– У тебе є ще брат? – дивуюсь. – Я думала, що лише сестра. 

– Є, – киває. – Марат. Він спортсмен. Ми не часто бачимось. 

Я можу лише кивнути, бо, якщо чесно, дещо розгублена. Не очікувала, що Рома буде мені відкриватися. 

– Ніщо не виростає з музики, – казав тато. – Це не серйозно.

Я мовчу. Просто слухаю.

– Я намагався довести, що він помиляється, – продовжує. – Вчився ночами, виступав на будь-яких сценах, навіть у клубах, де на мене кричали й кидали пляшки. Але він жодного разу не прийшов послухати. Навіть коли я підписав перший контракт.

Він коротко сміється, без радості.

– Він тоді просто сказав: Подивимось, скільки це триватиме. І кожного разу, коли мені щось вдавалось, він повторював одне й те саме. Подивимось, чи надовго це.

Його голос спокійний, але в кожному слові – рана, яка не загоїлася. Я відчуваю, як щось стискається в грудях. Мені щиро його шкода, бо я як ніхто знаю, як це – коли тебе не люблять. 

– Може, він просто не знає, як показати, що пишається тобою? – кажу обережно.

– Може, – відповідає. – А може, просто не хоче.

Ми зупиняємось біля поручнів, звідки видно річку. Вона блищить, як дзеркало, і здається, що навіть вода слухає.

– Я довго думав, чого він мене так ненавидить, – продовжує Райден. – Але потім зрозумів: він не ненавидить мене. Він боїться, що я не стану таким, як він. Що я не підкорююсь його правилам.

Він проводить рукою по волоссю, зітхає.

– І знаєш, сьогодні, коли ти заговорила… Я побачив, як він вперше… замовк. Не сперечався, не критикував. Просто слухав. І це було... дивно.

Я усміхаюсь.

– Напевно, він просто не звик, що хтось може говорити з ним на рівних.

– Ти не боїшся його, – каже він, поглянувши на мене.

– А треба було? – відповідаю.

Він усміхається. І ця усмішка – не та, публічна, показна, а справжня, ледь помітна, тепла.

– Ти дивна, Олесю, – каже він. – Усі або хочуть мене використати, або тікають після першого ж скандалу. А ти залишаєшся.

– Може, просто не встигла втекти, – кажу, і ми обоє тихо сміємось.

Декілька секунд навколо нас тиша. Тиша, у якій чути, як б’ється серце – чи то моє, чи його, я вже не розрізняю.

Він нарешті каже:

– Мені здається, ти єдина людина, поруч із якою я можу бути собою. Без сцен, без маски.

Я дивлюсь на нього, і на мить забуваю, що ми лише пара для легенди. Що все це – гра. Бо зараз – ні. Зараз усе справжнє.

– Не звикай, – шепочу. – Я не планую ставати твоїм рятівником на повну ставку.

– Пізно, – каже він з ледь помітною усмішкою. – Ти вже ним стала.

Я заплющую очі й тихо сміюся, бо не знаю, що сказати. І вперше за весь цей час поруч із Райденом мені не страшно. Лише спокійно. Так, наче світ навколо на мить перестав крутитися.

Ми повертаємось додому далеко за північ. Місто вже спить – навіть ліхтарі здаються втомленими. Райден не вмикає радіо, не говорить і не ставить дурних запитань, як зазвичай. Лише тихо керує авто, а я дивлюся у вікно, спостерігаючи, як вогні повільно зникають у дзеркалі.

У повітрі – спокій, той самий, який буває після грози. І від цього спокою мені чомусь важче дихати.

Райден паркує машину біля будинку, глушить двигун і кілька секунд просто сидить. Я вже тримаюсь за ручку дверей, коли він каже:

– Дякую за сьогодні.

Його голос – тихий, щирий. Не сценічний.

– Не дякуй, – відповідаю. – Я не зробила нічого особливого.

– Ти зробила більше, ніж будь-хто інший, – каже він, і на мить наші погляди зустрічаються. Я відвертаюсь першою, бо раптом відчуваю, що цей погляд – надто небезпечний.

– Добраніч, Райдене, – кажу швидко і виходжу.

У коридорі тихо, лише звук моїх кроків по дерев’яній підлозі. Піднімаюсь нагору, зачиняю двері у свою кімнату і нарешті дозволяю собі видихнути.

Знімаю взуття, кидаю сумку на крісло, йду у ванну – вода на долонях прохолодна, освіжає. Але в голові все ще крутяться його слова.

“Ти єдина, поруч із ким я можу бути собою. Ти вже мій рятівник.”