Розділ 11 “Вечеря з родиною”

Коли ми під’їжджаємо до маєтку його батьків, у мене тремтять пальці. Не від холоду, а від нервів.

Будинок стоїть на пагорбі, великий, світлий, з ідеально підстриженим газоном і рівним рядом ліхтарів вздовж алеї. Все це настільки охайне, що навіть повітря здається стерильним.

– Не хвилюйся, – каже Райден, зупиняючи машину біля входу. – Вони нормальні. Загалом.

– Якщо твоє “нормальні” означає “готові спалити мене поглядом”, то я вже готова, – відповідаю.

Він усміхається, але в його очах з’являється легка напруга. І це мене насторожує навіть більше.

Ми виходимо з авто. Двері відчиняє жінка середніх років – гарна, елегантна, з м’якими рисами обличчям. Її очі одразу теплішають, коли вона бачить нас.

– Ох, нарешті! – вигукує вона, обіймаючи сина. – Ми вже зачекалися!

– Мам, це Олес... – починає Райден.

– Асистентка, я знаю! – усміхається вона, повертаючись до мене. – І тепер, здається, не лише асистентка?

Я відчуваю, як у мене починають горіти щоки.

– Це довга історія, – бурмочу, але вона сміється.

– Сподіваюсь, ти голодна. Ми приготували вечерю.

Ми входимо до будинку, і я одразу розумію, що мама Райдена – людина іншого світу. Тут усе дихає витонченістю, але водночас теплом. Світлі стіни, квіти у вазах, аромат кориці й випічки.

Та ідилію руйнує чоловічий голос:

– Райдене, ти, як завжди, спізнився.

Я обертаюсь. На порозі стоїть його батько. Високий, суворий, із тим самим кольором очей, що й у сина, але зовсім іншим поглядом. Холодним та різким.

– Затори, – каже Райден, стиснувши щелепи. – Це Олеся – моя дівчина.

На обличчі батька не з’являється жодної емоції. Наче він щойно почув прогноз погоди.

– Цікаво, – відповідає. – І як так сталося, що в тебе роман з асистенткою?

Я ковтаю повітря. Райден стискає мою руку так, що я ледве не сіпаюсь.

– У нас все серйозно, – каже він спокійно.

– Та невже, – батько явно йому не вірить. Або ж просто не хоче вірити. 

Особисто мене сильно дивує те, що мама ніяк не втручається в цю розмову. Ще мить тому вона була милою та усміхненою, а зараз вдає, що все так і має бути. Що її чоловік має відкрито показувати своє невдоволення. 

І тут з’являється ще одна постать – дівчина років вісімнадцяти. Молода, усміхнена, з блискучими очима. І дуже схожа на Райдена. 

– Привіт! – вона майже стрибає до нас. – Я – Мел. І, якщо чесно, я вже думала, що мій брат ніколи не приведе нікого додому!

Я ледь не усміхаюсь. Вона мила. 

– Дуже приємно, – кажу.

– Ти справжня? – шепоче вона, нахиляючись до мене. – Бо тато думає, що всі його дівчата – вигадані. Лише для піару. 

Я тихо сміюся, і в цей момент напруга трохи спадає. Мама тим часом закликає всіх до столу.

За вечерею вона щось розповідає про подорож, Меліса жартує, а Райден поводиться спокійно, навіть занадто. А от його батько – мовчить. Кожен раз, коли я підводжу очі, ловлю його погляд – уважний, оцінюючий, колючий.

Нарешті він каже:

– То розкажіть, Олесю, чим ви займаєтесь. Крім того, що допомагаєте моєму синові встрягати в неприємності.

Я усміхаюся, хоч усередині все стискається. Його заяви мене дратують. 

– Насправді я не допомагаю Ромі встрягати в неприємності. Він сам їх знаходить, а я переважно рятую ситуації після його витівок. Але, здається, це теж уже частина роботи.

Меліса тихо хихоче. А мама ледь стримує усмішку. Лише батько Райдена залишається непохитним.

– Цікаво, – каже. – І за це вам, мабуть, добре платять.

– Я не скаржуся, – відповідаю рівно. – Але одразу хочу додати, що наші стосунки ніяк роботи не стосуються. Ми вміємо розмежовувати особисте та роботу. 

Батько піднімає брови. Здається мої слова його таки зачепили, або ж я дуже хочу в це вірити. 

На секунду тиша стає майже відчутною на дотик. Потім мама Райдена усміхається, напруження спадає, а Меліса плескає в долоні. А батько просто дивиться. Але вперше за цей вечір – не зневажливо. Просто холодно. 

Вечеря наче йде гладко – принаймні зовні. Мама Райдена підтримує розмову про подорожі, Меліса сипле кумедними історіями з університету, а я вже майже починаю дихати спокійніше.

Але це триває рівно до того моменту, коли його батько кладе виделку на тарілку, злегка нахиляється вперед і говорить тихим, небезпечним тоном:

– І все ж, – починає він, – не можу не запитати про останній скандал.

У мене всередині щось стискається. Я вже знаю, куди він веде.

– Який саме? – Райден навіть не піднімає погляду. – Якщо їх так багато, як ти кажеш, варто уточнити, який скандал тебе цікавить. 

– Не роби з мене ідіота, – різко каже батько. – Я говорю про те відео з клубу. Де поруч із тобою – дівчина, яка вживає наркотики.