Розділ 10.1

Я спускаюся сходами повільно, вдихаючи аромат кави, який витає у повітрі. Будинок здається надто тихим. Несправедливо тихим для людини, яка звикла до сцен, гучної музики та натовпу прихильниць.

Райден стоїть біля вітальні, опершись об поручні, і спостерігає за мною.

– Ну нарешті, – каже з тією своєю звичною усмішкою. – Я вже думав, ти вирішила забарикадуватися нагорі.

– У мене була така ідея, – відповідаю спокійно, спускаючись останніми сходинками. – Але вирішила не ховатися, якщо вже приїхала сюди.

– О, молодець, – він усміхається ще ширше. – Повір, ти не пошкодуєш про це рішення. 

– Впевнений? – фиркаю. – Бо я вже шкодую. Тож… це й є твій дім?

– Мій маленький світ, – відповідає, розводячи руками. – Ходімо, все тобі покажу. Ти бувала тут, але уявлення не маєш, що і як влаштовано. 

Я йду за ним. Він проводить мене через величезну вітальню, де під стіною стоїть акустична гітара, поруч – вінілові платівки, кілька старих фото в рамках, серед яких – знімок хлопця років п’ятнадцяти з гітарою в руках. Я впізнаю його одразу.

– Ти грав іще тоді?

– Я жив нею, – тихо відповідає. – Музика була всім, що я любив.

Ми йдемо далі – кухня, світла, майже стерильно чиста, зі сталевими полицями та кавомашиною, яка виглядає дорожче, ніж мій ноутбук.

– Не схоже, що ти тут часто готуєш, – зауважую.

– Я більше по доставках, – сміється. – Але якщо ти плануєш залишитись надовше, можеш врятувати мою репутацію кулінара.

– Не планую, – бурмочу, але він вдає, що не почув.

Далі – студія. Це зовсім інший світ: приглушене світло, мікрофони, клавіші, ряди гітар. Тут він – інший. Зосереджений. Справжній. У своїй стихії. 

Я стою біля порога й дивлюся, як він проводить пальцями по клавішах синтезатора.

– Тут я зазвичай зникаю, – каже. – Якщо мене немає вдома, то я точно тут.

– Тобто ти або граєш, або думаєш, як усіх довести?

– Саме так, – усміхається. – Приємно, що ти мене розумієш.

Ми повертаємось у вітальню, і він зупиняється, спершись на спинку дивана. Виглядає так, ніби вагається, чи щось казати.

– Є ще дещо, – нарешті говорить.

– Райдене, скільки можна? – питаю серйозно.

– Пробач, – відповідає він. – Ми їдемо до моїх батьків. Сьогодні ввечері.

– Ти жартуєш. – Я дивлюсь на нього так, ніби він щойно сказав, що в нього вдома живе тигр.

– На жаль, ні.

Я кілька секунд просто стою, потім кладу руки на стегна.

– Ти навіть не думав мені сказати? 

– Якби я сказав заздалегідь, ти б просто втекла. А так… я ж попередив, що ця зустріч буде. 

– Але не сказав, що сьогодні…

– Ну, так… не уточнив…

– І що, тепер мені одягнути сукню й вдавати, що я – ідеальна дівчина для знайомства з батьками?

– Ну… так, – він знизує плечима. – Принаймні, поки вони нас не розкусили.

Я видихаю.

– Ти безнадійний.

– І все ж ти тут, – усміхається він.

– Я тут, тому що ти не залишив мені вибору, – нагадую. 

Я розвертаюсь і йду до сходів.

– Я піду подумати, що вдягнути. І проаналізую свої життєві помилки за останні два тижні.

Дивно, та Райден мене не зупиняє. Мабуть, розуміє, що я і так зараз на межі, а будь-яке його слово може призвести до вибуху. 

Повертаюсь до кімнати і зачиняю двері. Розумію, що треба збиратися, але останнє, чого хочу – це покидати стіни цього будинку. 

Кілька хвилин просто сиджу, а тоді починаю діставати речі з сумки. 

На ліжку – два варіанти суконь. На стільці – дві пари взуття. На підлозі – мій розпач, змішаний із роздратуванням і нервами, що пульсують десь у горлі.

Мене буквально трусить. Не від страху навіть – від того, що я не розумію, як я сюди докотилась.

Вчора я була асистенткою. Сьогодні – дівчина музиканта, яка готується до знайомства з його батьками. І все це не більше, ніж частина великої брехні.

Я дивлюся у дзеркало – відображення наче чуже. Очі трохи почервонілі, шкіра бліда, на губах залишився ледь помітний слід від ранкового поспіху. Здається, навіть волосся нервується разом зі мною.

Що я роблю? Навіщо погодилася?

Я сідаю на край ліжка, стискаю долонями коліна й змушую себе вдихнути глибше. Спокій, Олесю. Просто спокій. Це не справжнє знайомство. Це лише продовження вистави. Ще одна сцена, яку треба відіграти – і звалити.

Але що, якщо його батьки… справжні, не як він? Що, якщо вони бачать людей наскрізь? Що, якщо я скажу щось не те, зроблю не той вираз обличчя, не так триматиму келих? Що, якщо вони одразу зрозуміють, що я – фальшивка?