Розділ 9 “Під прицілом фотокамер”

Олеся

Сьогоднішній день я офіційно оголошую катастрофою. Моє обличчя – на кожній новинній сторінці, у стрічках соцмереж, на обкладинках онлайн-журналів. І всюди поруч зі мною – Райден.

“Нова кохана Райдена – звичайна асистентка?”

“Ким є загадкова дівчина головного холостяка країни?”

“Кохання чи PR-хід?”

Я бачу це все, гортаючи екран телефона, і мене буквально коробить від кожного заголовка. От і спробуй після цього вийти у магазин за молоком.

Найгірше те, що журналісти вже тут. Біля мого будинку. Пасуться, наче стадо баранів під моїми вікнами. Стоять з камерами, п’ють каву з термочашок, перемовляються між собою, час від часу поглядаючи на вікна.

Я відсуваю штору й ледве не лаюсь вголос.

Телефон знову блимає. Повідомлення від Насті, потім від Арсена, ще кілька невідомих номерів. Не відповідаю нікому.

Сьогодні я всіх ненавиджу. 

Кидаю телефон на диван, відходжу на кухню, наливаю чай. Руки тремтять. Від злості і безсилля. Від усвідомлення, що тепер моє життя більше не належить мені.

Я навіть не знаю, як вони дізналися адресу. Може, хтось із сусідів “злив” за кілька сотень, може, просто вистежили. Але тепер я заручниця власного дому.

День тягнеться нескінченно. Я намагаюсь працювати, але все марно – думки розповзаються, наче нитки в різні боки. Кожен звук з вулиці змушує здригатися.

Відчуваю себе героїнею поганого трилера, тільки сценарій написала я сама – власною наївністю.

До вечора, коли сонце хилиться за обрій, я нарешті сідаю на підвіконня з чашкою чаю й просто дивлюсь на небо.

Навколо тиша. Майже спокій. І тільки десь унизу клацає затвор камери.

І саме тоді, між двома ковтками, в голову закрадається думка, яка раніше здавалась безумством.

Може, Райден мав рацію?

Не тому, що я хочу бути ближче до нього. Не тому, що мені цікаво, що буде далі. А тому, що це єдиний спосіб знову відчути себе хоч трохи у безпеці.

Переїзд – це не капітуляція. Це тимчасовий крок. Для підтримання нашої легенди, для спокою, для того, щоб не прокидатись від звуків камер під вікном.

Я видихаю, ставлю чашку на підвіконня й шепочу сама собі:

– Ти з глузду з’їхала, Олесю. Але, схоже, іншого виходу немає.

І десь там, глибоко всередині, я вже знаю, що завтра вранці таки зателефоную Райдену.

Наступного ранку я прокидаюся від того, що телефон вібрує під подушкою. Вмикаю екран – двадцять два пропущені. Вісім із них – від Арсена, решта від невідомих номерів, деякі навіть із закордонними кодами.

Схоже, світ остаточно збожеволів.

Прокидаюся повністю лише тоді, коли в голову приходить одна думка: я більше не витримую цього сама.

Тож беру телефон, прокручую список контактів і натискаю на “Райдені”. Гудки тривають довго – він завжди бере слухавку тоді, коли йому заманеться. Нарешті чую його голос, трохи хриплий, після сну:

– Олесю? Ти що, вирішила зранку зізнатися, що скучила?

– Райдене, – ігнорую його жарти. – Нам треба поговорити.

Він відразу замовкає.

– Це звучить так, ніби ти або звільняєшся, або погоджуєшся на переїзд.

– Друге, – зітхаю. – Але з умовами.

Я навіть чую, як він усміхається. Ідіот.

– Цікаво. Говори.

– По-перше, – кажу, сідаючи на ліжко. – Це тимчасово. Жодних натяків на життя разом чи романтику. Ми просто підтримуємо легенду, і не більше.

– Так, звісно, – відповідає він занадто швидко, щоб я йому повірила.

– По-друге, я хочу спокою. Без журналістів, без вечірок, без твоїх друзів, які вирішили, що я теж частина тусовки.

– Обіцяю, – каже він тихо.

– І по-третє, – додаю, – якщо ти ще раз зробиш щось, не погодивши зі мною – я одразу ж з’їду.

– Ти щойно вигадала контракт мрії, – сміється. – Ти мала б писати договори, а не каву мені варити.

– Райдене, я серйозно, – кажу втомлено. –  Журналісти під моїми вікнами ще з учора топчуться. 

– Я теж, – каже він після паузи. – Коли приїдеш?

– Сьогодні перевезу речі. Але…

– Що “але”?

– Я  досі не впевнена, що це гарна ідея.

– Можливо, – відповідає він. – Але тобі потрібно трохи спокою. І захисту. Я можу дати і те, і інше.

Я замовкаю. І на мить ловлю себе на тому, що мені дійсно хочеться в це повірити.

– Гаразд, – кажу. – Але без сцен.

– Ти забагато від мене хочеш, – жартує він. – Але спробую.

Я кладу слухавку й дивлюсь на власне відображення в екрані. Виглядаю втомлено, але вперто. Це добре.