Розділ 8 “Відверто про головне”

Райден

Коли вона повертається до студії, я відразу це помічаю. Не знаю як, але з Олесею завжди так – її настрій можна відчути ще до того, як вона щось скаже.

Раніше вона заходила з тією своєю впевненою ходою, з легким роздратуванням на обличчі, але живою. А зараз – тиша. Рівна, мов натягнута струна перед тим, як її торкнуться.

Вона зупиняється біля столу, кладе блокнот, і навіть не дивиться на мене.

– Як просувається робота? – питає спокійно, сухо.

– Добре, – відповідаю, хоча не впевнений, що вона справді хоче знати.

Вона киває, відкриває ноутбук і вдає, що занурюється у справи. Але я бачу – вона не слухає музику, не читає пошту. Вона просто тікає думками кудись подалі.

Я зітхаю, відкладаю гітару. 

– Якщо щось не так, можеш сказати.

– Усе так, – бурчить. – Просто дуже довгий день.

– Це не через мене? – обережно питаю, хоча знаю, що саме через мене.
Вона піднімає очі – повільно, спокійно, без злості.

– Райдене, якщо я почну перераховувати все, що сталося “через тебе”, мені знадобиться весь день.

Я усміхаюся, але в її голосі немає отого гострого сарказму, до якого я звик. Є втома. І це через мене. 

– Тобі хтось щось казав? – питаю.

– Та ні, – вона знизує плечима. – Просто розмови. Звичайні.

– Про нас?

– А про кого ж іще.

Я мовчу. Її “нас” звучить так, ніби це тягар, який вона не просила нести.

Олеся продовжує:

– Знаєш, найгірше не те, що люди говорять. Найгірше, що я мушу відповідати. Усміхатися. Вдавати, що все це – правда.

Я підходжу ближче, обережно, щоб не налякати.

– Я розумію.

– Ні, ти не розумієш, – каже тихо, але впевнено. – Ти народився для сцени. Для тебе вся ця гра – як повітря. А для мене – це як кисень, який хтось перекрив.

Її голос трохи зривається. І я раптом усвідомлюю, що вперше бачу її такою – без броні, без гостроти, просто ображеною.

– Я не хотів, щоб це так вийшло, – кажу. – Я просто намагався врятувати…

– Себе, – додає вона. – Я знаю. І, мабуть, я на твоєму місці зробила б те саме.

Вона знову сідає. Пальці нервово б’ють по клавіатурі, а я стою, не знаючи, що сказати. Уперше мені здається, що музика не допоможе.

– Олесю, – кажу нарешті, – якщо тобі стане зовсім нестерпно, просто скажи. Я знайду спосіб усе зупинити.

Вона дивиться прямо мені в очі. Довго.

– Не треба, – каже нарешті. – Я вже вирішила. Якщо вже вплуталась у цю історію, то доведу її до кінця.

– Разом? – питаю.

– Так, – усміхається ледь-ледь. – Разом. Але без дурниць, Райдене.

– Які саме дурниці ти маєш на увазі? – не втримуюся.

– Ти чудово знаєш які, – кидає і ховає усмішку.

І вперше за кілька днів у студії стає легше дихати. Бо навіть якщо все навколо – фальшива гра, цей момент між нами здається справжнім.

Відчувши маленьку перемогу, я вирішую закріпити наше перемир'я спільним обідом. Олеся чудово знає, що мене фотографують практично всюди, але поїхати в ресторан погоджується. 

Мені її навіть трохи шкода, якщо чесно. Бо якщо я звик до уваги, то вона – зовсім ні. 

Ми сидимо біля вікна. Ресторан затишний, зі світлими дерев’яними меблями і запахом кави, який витає в повітрі. І навіть попри все, що навколо багато людей – мені спокійно.

– Якщо ще раз хтось нас сфотографує, я заберу у них телефон, – бурмоче Олеся, не відриваючись від меню.

– Тобі просто треба звикнути, – усміхаюсь. 

–  Ти нестерпний, – зітхає.

– Зате чесний, – кажу і дивлюсь на неї так відверто, що вона відводить погляд.

За сусіднім столом хтось уже дістає телефон. Я ледве стримую усмішку.

– Усміхнись, – шепочу. – Ми ж “щаслива пара”.

– Якщо ти зараз ще раз скажеш “усміхнись”, я виллю на тебе каву, – відповідає крізь зуби.

Я сміюся, але тихо, щоб не розсердити її ще більше.

Коли приносять замовлення, я нахиляюсь ближче – так, щоб це виглядало “милою турботою”.

– Обережно, гаряче, – кажу й забираю з її руки тарілку, ставлю ближче до себе.

– Я не п’ятирічна, можу впоратись, – шепоче.

– Знаю, – відповідаю. – Але виглядати турботливим – частина контракту.

Вона зітхає.

 – Ти отримуєш дивне задоволення від цього, правда?

– Тільки трохи, – визнаю, усміхаючись.

Коли журналісти за склом починають робити фото, я нахиляюсь ще ближче – майже торкаюсь її щоки.