Розділ 5 “Тиша після грому”

Двері за мною зачиняються, і квартира зустрічає мене тишею. Ніби навіть повітря тут знає, що сьогодні краще не шуміти, бо я на межі. 

Я кидаю куртку на стілець, телефон – на диван. Він одразу засвічується: десятки пропущених, сотні повідомлень, повідомлення від журналістів, “старих друзів”, продюсерів, яких я бачив двічі в житті.
Я вимикаю екран. Не хочу чути нікого.

Йду на кухню. Вода з крана ллється повільно, глухо. Я набираю трохи в долоню і виливаю на обличчя. Допомагає так собі. Дивлюсь на відображення у дзеркалі і не впізнаю себе. 

Це просто смішно. Ще вчора я був на сцені. Сьогодні – в чорному списку.

Кілька хвилин просто стою, потім іду до кімнати. Гітара лежить у кутку, і коли дивлюсь на неї, відчуття втрати накриває з головою. 

Беру її в руки, сідаю просто на підлогу. Пальці спершу не слухаються. Потім торкаються струн, і звук заповнює кімнату. 

Я не думаю про слова, просто граю. Музика сама виривається зсередини – сумна, розтягнута, мов дихання перед криком. І кожна нота, здається, говорить замість мене.

В один момент різко зупиняюся. Довго дивлюся на струни. Мені здається, що навіть гітара дивиться осудливо.

Може, це й справді покарання? За самовпевненість, за байдужість, за те, що я давно почав вірити у власну легенду більше, ніж у себе.

Наступний ранок починається не з кави, а з дзвінка у двері. Я практично не спав цієї ночі, тому голова болить і настрій паскудний. 

Плетусь до дверей, відчиняю і бачу Олесю. Вона стоїть на порозі в джинсах і широкій футболці, волосся зібране у хвіст, погляд рівний, майже холодний. Не каже “привіт”. Не усміхається. Просто киває:

– Поїхали.

Я мовчки киваю у відповідь, беру куртку й іду за нею.

У машині мовчимо. Двигун муркоче, за вікном пропливають знайомі вулиці, але всередині – ніби інший світ.

Я намагаюся знайти слова, але вони чомусь не приходять. Учора я думав, що вже звик до всього: до хейту, до камер, до батькових нападок. Але її мовчання – воно важче за всі статті разом узяті. 

– Погано спала? – питаю нарешті.

– Так, – коротко відповідає вона, не відводячи погляду від дороги.

– Я теж, – кажу, хоч вона, здається, й не цікавиться.

Знову тиша.

Руки самі тягнуться до радіо, але я зупиняюсь – бо не хочу чути власні пісні. Сьогодні навіть моя музика здається мені фальшивою.

Я дивлюся на неї краєм ока. Під очима легкі тіні, погляд втомлений, але спокійний. Вона не злиться – і від цього ще гірше. Бо коли Олеся мовчить, я почуваюсь ще гірше. 

– Ти все ще ображена за вчора? – тихо питаю.

Вона знизує плечима.

– Я не ображена. Я розумію, що ти чіпляєшся за будь-яку можливість. Але не хочу, щоб мене у це вплутували. 

Її слова б’ють влучно. Без злості, просто правдиво. І мені немає що відповісти.

Ми доїжджаємо до студії швидше, ніж хотілося б. Будівля здається мені чужою – тут пахне кавою, гримом і очікуванням. А я сам не знаю, чи готовий говорити хоч слово.

Перед виходом Олеся зупиняється, вимикає двигун і нарешті повертається до мене.

– Інтерв’ю о десятій. П’ятнадцять хвилин на підготовку. 

Я киваю.

Вона виходить першою. Я йду за нею, дивлюсь, як її постать віддаляється, і ловлю себе на думці, що не пам’ятаю, коли востаннє бачив її такою. Без жартів. Без усмішки. Без віри в мене.

І чомусь саме це болить більше, ніж усе інше. Її розчарування в мені. 

У студії люди метушаться, готують апаратуру, світло, камери. А я стою посеред цього руху і нічого не відчуваю. Не знаю, що скажу через кілька хвилин, коли журналіст поставить запитання.

“Що ви відчуваєте після скандалу?”

 “Чи правда, що це не ви на відео?”

“Хто та дівчина поруч із вами?”

Я не маю відповідей. Але мушу говорити, щоб врятувати свою кар’єру. Це мій останній шанс і якщо зараз я не переконаю своїх фанатів, що є нормальним, то втрачу все, що створював не один рік. 

Сідаю на м'який диван і глибоко вдихаю. Світло б’є просто в очі. Навпроти – камера, трохи збоку – журналістка з приязною усмішкою, яка нагадує мені скальпель, який готовий різати по живому. 

– Доброго ранку, Райдене, – каже вона лагідно, але я чую в її голосі холодну точність. – Рада бачити тебе в нашій студії.

– Доброго ранку, – відповідаю, намагаючись тримати спокій.

Ми кілька хвилин говоримо про альбом – стандартні речі: натхнення, нове звучання, концерти. Я говорю механічно, не слухаючи власних слів. У голові – тільки вчорашнє відео, і те, як події будуть розвиватися далі.

І тоді журналістка нахиляється вперед. Усмішка залишається, але голос стає тихішим.

– Райдене, не можу не запитати. Інцидент у клубі. Відео, яке зараз активно обговорюють. Ти був там. За тим столом. Що скажеш своїм фанатам?