Розділ 4 “Перед вироком”

Райден

Кабінет генерального директора музичної компанії завжди здавався мені занадто стерильним. Скло, метал, темний стіл, жодної деталі, яка натякала б, що тут працює жива людина. І сьогодні це місце нагадує мені судову залу.

Олександр Вікторович Панкратов сидить за столом – спокійний, але цей спокій гірший за крик. Біля нього вже стоїть Арсен, трохи осторонь, з опущеним поглядом.

Я заходжу, і відразу відчуваю, що повітря тут холодніше, ніж зовні. Олександр розлючений. 

– Сідай, – каже директор коротко. Голос рівний, без емоцій. Але я знаю: коли він такий – це найгірше.

Я сідаю. Мовчання триває занадто довго. Він перегортає якийсь документ, потім повільно відкладає його й піднімає на мене очі.

– Поясни мені, Романе, що я щойно побачив у прямому ефірі.

Я повільно вдихаю, а видихнути не можу.

– Це підстава, – кажу твердо. – Відео з клубу. Хтось спеціально злив його під час пресконференції.

– І ти справді вважаєш, що це має якесь значення? – його брови ледь смикаються. – Ти був там. І цього достатньо.

– Але я не… – починаю, та він піднімає руку.

– Мене не цікавить, що ти не робив. Мене цікавить, що бачить публіка. А вона бачить тебе, у клубі, з людьми, які нюхають кокаїн прямо перед камерою.

Я опускаю погляд. Кожне його слово б’є, як камінь у груди.

– Я не бачив, як вона це робила, – кажу тихо. – Я просто хотів відволіктись на вечір.

– Відволіктись? – він усміхається холодно. – Ти – обличчя компанії. Відволікайся де завгодно, тільки не на очах у всього світу. Ти хоча б розумієш, які будуть наслідки для тебе? Для компанії?

Арсен намагається втрутитись:

– Олександре, ми вже видалили те відео, Є підозра, що його зробили, щоб підставити Райдена. Це сталося саме перед виходом альбому. 

– Мені байдуже, що все це – підстава! – різко каже директор. – Репутація – це імідж артиста. І коли її зіпсовано, люди не питають, хто винен. Вони просто зачиняють двері.

Мені хочеться встати, закричати, розбити це стерильне скло, щоб хоч щось відчути, крім холоду.

– Я працюю тут не перший рік, – кажу. – Без жодних проблем. Без скандалів. Я завжди приходив на концерти, на інтерв’ю, навіть коли мені було погано. Ви знаєте, що для мене музика – це все. І зараз… через якесь там відео ви хочете це знищити?

Директор підводиться.

– Я не хочу нічого знищувати. Я хочу врятувати те, що ще можна. І для цього мені потрібно прибрати тебе з публічного простору.

– Що? – я піднімаю голову.

– Офіційна заява буде завтра. Ми призупиняємо твою участь у всіх заходах, поки чутки не стихнуть. 

– Це звучить, ніби мене вже визнали винним, – шепочу.

– Для людей – так воно і є, – відповідає він спокійно. – І поки ситуація не стихне, ти маєш сидіти тихіше трави. 

– І як ви собі це уявляєте? – дратуюсь. – У мене вихід альбому на носі. 

Олександр втомлено проводить рукою по обличчю. Я розумію, що ще трохи – і він скаже мені забиратися. Але я не можу піти, поки не дізнаюсь, чого чекати далі. 

– Як варіант, ми можемо придумати інший план, – каже Олександр. – Усі знають тебе як гульвісу і бабія. А що, як ми покажемо тебе з іншого боку? 

– Це як? – втручається Арсен. 

– Ти сам розкажеш журналістам, що перебуваєш у стосунках, і не один місяць. Можливо, навіть рік, – говорить Олександр. – Можеш додати, що ви живете разом і збираєтеся одружитися. А те відео з клубу – просто підстава. Тобі повірять. Тебе люблять насправді. 

Я не знаю, що відповісти. Реально мій шок у шоці…

На щастя, на допомогу приходить Арсен. 

– Слухайте, ідея хороша, але де нам знайти дівчину, яка погодиться зіграти цю роль? Це має бути надійна людина. 

– А з цим уже самі розбирайтесь, – Олександр вказує на двері. – Можливо, цей план спрацює. Якщо ж ні, твоя музична кар’єра, Райдене, буде під питанням. 

Після такого завершення мене наче кип’ятком облили. Підводжусь і вслід за Арсеном залишаю кабінет. Двері зачиняються, і я відчуваю, ніби хтось витиснув із мене повітря. На душі порожньо, наче після вибуху.

– Покажи себе з іншого боку, – бурчить Арсен. – Легко говорити… 

Я фиркаю.

– Так, чудова ідея. Зробити з мене зразкового сім’янина за одну ніч. Люди тільки цього й чекають.

Ми йдемо коридором, я намагаюся не дивитися на відображення у скляних стінах. Схожий на себе я зараз хіба що очима – решта виглядає, як уламки.

– Я розумію, що це дурість, – каже Арсен, – але вибір невеликий. Якщо ми не перекриємо шум чимось буденним, тебе з’їдять з кістками.

– Та я навіть не знаю, кого можна втягнути в це, – зітхаю. – Хто погодиться добровільно перетворитися на мою “кохану”, знаючи, що це театр для журналістів? І головне, кому ми можемо довіряти?