Розділ 2 “Місія: розбудити музиканта”

Телефон дзвонить так різко, що я ледве не падаю з ліжка. Погляд торкається годинника, і я розумію, що ще навіть восьмої немає.

Хто взагалі має нахабство телефонувати у цей час?

– Алло… – бурмочу, ще геть сонна.

– Олесю, привіт, це Степан, – чую знайомий голос охоронця Райдена. – Я… не зможу забрати Райдена. У мене температура.

– Тоді йди до лікаря, – кажу крізь позіхання.

– Та я вже. Але, слухай, мені треба тебе попросити про послугу…

Я стихаю, бо знаю, що нічого хорошого далі не буде.

– Не кажи це, Степане, – попереджаю його, відчуваючи підступ.

– Може, поїдеш до Райдена й завезеш його на пресконференцію? Він мав виїхати через двадцять хвилин.

– Що?! – я майже підскакую на ліжку. – У мене, взагалі-то, вихідний!

– Знаю, знаю… але він тебе слухає.

– Він ніколи мене не слухає!

– Ну, принаймні боїться, – невпевнено додає Степан. – Допоможи, га?

Я закочую очі так, що голова починає боліти. Невже один спокійний ранок – це так багато для цього світу?

– Добре, – зітхаю. – Але ти мені винен каву, і не одну.

Степан обіцяє купити мені десяток кав, як тільки ми побачимось, а я плетусь у ванну кімнату, щоб привести себе до ладу. Паскудний настрій не рятують ні кава, ні контрастний душ. Одягаю джинси, футболку, а на ноги – кеди. Волосся сьогодні залишаю розпущеним і роблю легкий макіяж. 

Я не зірка і далека від цього світу, але розумію, що ненароком можу потрапити в об'єктив, тому хочу виглядати хоч трохи нормально. 

Їду до будинку музиканта, поки місто тільки-но починає прокидатися. Сьогодні субота, і я готова вбити того, хто надумав робити пресконференцію в цей день, ще й так рано. 

Будинок Райдена виглядає, як з обкладинки журналу: мінімалізм, панорамні вікна і легкий хаос – у стилі “я творча особистість, а не прибиральник”.

Я кілька разів натискаю дзвінок на воротах, а у відповідь – тиша. Ще раз. Нічого.

– Прекрасно, – бурмочу. – Може, він уже поїхав? Або просто… спить, як завжди.

Я відчиняю ворота запасним ключем, який мені довірили ще після минулої катастрофи з проспаним ефіром. Проходжу на територію, а тоді і в будинок. Всередині тихо. Надто тихо.

– Райдене? – кличу. – Якщо ти досі спиш, то я тебе вб'ю!

Тиша. І тоді я чую це – глухе дихання з верхнього поверху. Піднімаюся сходами, намагаючись не вибухнути ще до моменту зустрічі.

Його спальня – хаос у чистому вигляді. На кріслі – сорочка, на підлозі – гітара, на тумбочці – склянка з лимоном (я сподіваюсь, що він пив воду, а не щось алкогольне), і сам Райден – розвалився на ліжку, злегка розпатланий, спить так мирно, ніби весь світ може зачекати.

– Ти знущаєшся з мене, – шепочу.

Наближаюсь до ліжка і нахиляюсь над ним. Намагаюсь не зважати на те, що ковдра прикриває лише його зад. Вся спина вкрита татуюваннями, як і одна рука. 

Райден гарний, але його паскудний характер переважає над красою. 

– Райдене, вставай.

Він не реагує.

– Райдене, я не жартую!

Мовчить.

Не вигадавши нічого кращого, я беру пляшку з водою, що стоїть на тумбі, і виливаю весь вміст йому на голову. 

Ефект миттєвий. Музикант підскакує на ноги. 

– Що за чорт?! – бурмоче він, мружачись від світла. – Що це за насильство над творчою особистістю?

– Це не насильство, а порятунок твоєї кар’єри! – випалюю. – Через тридцять хвилин тебе чекають журналісти, а ти навіть не був ще у душі!

Він розплющує одне око, дивиться на мене й усміхається. Маю визнати, що ця усмішка дуже йому пасує. Хитра, майже котяча. Ще й мокре волосся падає на очі. 

– Ти дуже гарно виглядаєш зранку, знаєш?

– А ти – як катастрофа, – бурчу.

Райден сміється й потягується.

– Добре, добре, я встаю. Тільки дай мені хвилинку.

– У тебе три. І це ще щедро, – кажу, відвернувшись і схрестивши руки. Насправді моє обличчя горить від вигляду суперзірки в одних тільки трусах. Не хочу, щоб і над цим насміхався. 

Коли Райден нарешті зникає у ванній, я сідаю на край ліжка й видихаю. Може, я не асистентка, а добровольна жертва?

І все ж усміхаюся. Бо, як не дивно, навіть ці його витівки вже стали звичною частиною мого дня.

Поки у ванній шумить вода, я сиджу на кухні, дивлячись на своє відображення у блискучій кавоварці.

Думаю про те, що мені двадцять два, у мене є освіта, досвід роботи з людьми – і я зараз стою в чужому домі, варю каву для музиканта, який навіть не пам’ятає, який сьогодні день.

– Кар’єра мрії, – бурмочу. – Просто краще не може бути.

Кавоварка бурчить, наповнюючи повітря ароматом, який хоч трохи компенсує мій внутрішній хаос. Я наливаю дві чашки. Одну – собі, бо я заслужила.