Розділ 1. “Спіймати Райдена”

Якби мені платили по сто гривень щоразу, коли я шукаю Райдена після чергової “творчої ночі”, я б уже сама могла купити йому студію. І квартиру. І, можливо, совість. 

Хоча з останнім, мабуть, перегнула. 

Райден і совість – слова не сумісні.

Телефон пищить, коли я ще навіть не встигла дістатися додому після роботи. Голова гуде, і єдина думка, яка зараз присутня там – прийняти душ. 

Але я бачу на екрані ім'я менеджера і розумію, що мрію про душ доведеться відкласти на потім.

Я знаю – якщо телефонує Арсен після дев’ятої вечора – отже, у нашого зіркового хлопчика знову “криза самовираження”.

– Олесю, – голос у слухавці стомлений, як після марафону, — тільки не кидай слухавку.

– Залежить від того, що ти зараз скажеш, – бурчу, заходячи в ліфт.

– У нас проблема. Райден зник.

О, та ну, яка несподіванка!

– Він мав сьогодні бути вдома, – продовжує Арсен. – Завтра пресконференція. А його телефон вимкнений.

– І ти гадаєш, що я екстрасенс? Я уявлення не маю, де він. 

– Ні. Але ти – його асистентка. І, судячи з інтернету, він зараз у “Velvet Club” із якоюсь брюнеткою, – Арсен важко зітхає. – Будь ласка, просто забери його звідти.

Я закочую очі так, що бачу власний мозок.

– Тобто ти хочеш, щоб я, після дванадцяти годин роботи, поїхала в нічний клуб, щоб витягти звідти дорослого чоловіка, який називає себе “музикантом”?

– Саме так, – коротко відповідає Арсен. – І, Олесю, якщо можеш… зроби так, щоб завтра він хоча б виглядав живим.

Зв’язок обривається. А я стою, тримаючи телефон, і думаю, що, мабуть, у попередньому житті зробила щось страшне, якщо зараз караюсь цією роботою.

Я ж мріяла про геть інше життя. Про роботу, яка буде приносити задоволення. А отримала – рок-зірку з розладом графіку, алергією на дисципліну й очима, від яких у дівчат починається колективна істерика.

Коли виходжу з ліфта, кидаю сумку на переднє сидіння і бурмочу:

– Добре, Романе Рудницький, або Райден, як тебе там кличуть на сцені… сьогодні я тебе або знайду, або задушу.

Місто збирається засинати, а у мене сон навіть не намічається. Поки що. А все тому, що я мчу порожніми вулицями до найбільшого та найвідомішого нічного клубу нашого міста.

“Velvet Club” виглядає саме так, як і звучить: занадто гучно, занадто яскраво й занадто дорого для того, щоб хтось із відвідувачів там працював.

Я ж, на жаль, була саме тією людиною, яка прийшла сюди працювати.

Біля входу мене зустрів охоронець з обличчям людини, що бачив усе на світі – і навіть гірше.

– Добрий вечір, – кажу максимально ввічливо. – Мені потрібно знайти Райдена.

Він дивиться на мене, потім – на список у планшеті, потім знову на мене.

– Всередину не можна  журналістам.

– Я не журналістка. Я – людина, яка має витягнути звідти свій головний біль, – кидаю, і охоронець, здається, навіть розуміє. Бо просто зітхає й махає рукою:

– Третій зал, VIP-зона. Якщо зможете його звідти витягти – я вам аплодую.

І от я вже пробираюся крізь натовп, між стробоскопами, ароматом алкоголю і надто гучною музикою, думаючи, що мій диплом художньої академії явно не передбачав таких місій.

І тут я його бачу, тому різко завмираю.

Райден сидить на шкіряному дивані, розвалившись, як цар всесвіту. Одна рука на спинці, інша – з келихом у руці. Навколо нього – троє дівчат, сміх, блиск губної помади та повне відчуття безкарності. І, як завжди, виглядає так, ніби весь цей хаос існує лише для того, щоб підкреслити його спокій.

– Ох чорт, – шепочу собі під носа. – Навіть пекло виглядає стриманіше.

Підходжу ближче. Дівчата одразу кидають на мене косі погляди, бо я, очевидно, не вписуюся в їхній “гламурний кодекс”: сорочка, джинси, хвіст, нервовий тік.

Райден піднімає очі – і, здається, усміхається.

– О, моя особиста совість прибула, – каже гучно, перекриваючи музику. – Олесю, я думав, ти вже спиш.

 – На жаль, ні, – відповідаю сухо. – У тебе пресконференція зранку, якщо ти забув.

– О, ти так турбуєшся про мене! Як приємно, – він підморгує, а я стискаю кулаки.

– Райдене, – кажу з тією інтонацією, якою зазвичай говорять батьки перед словом “кара”. – Вставай. Ми їдемо.

Дівчата перезираються, а він вдає, що серйозно розмірковує.

– Знаєш, Олесю, ти б могла хоч іноді усміхатись. Це допомагає проти зморшків.

– Я почну, як тільки зміню роботу, – огризаюся.

Він сміється. Голосно та щиро. І мені стає трохи ніяково, бо в цьому сміху є щось заразливе.

– Добре, – каже він, підводячись. – Тільки дай мені хвилину… попрощатися з моїми музами.

– Якщо ти не рушиш зараз, я покажу тобі свою нову музичну інтерпретацію – називається “удар пляшкою по голові”.