Частина 21

Ну, але ж я людина добра? Вислухаю... А потім, усе! Хай йде на всі чотири сторони! 

У мене тут нове життя! Університет, друзі! Бембі! Та пошук хлопця, врешті решт! І впускати, у своє теперішнє життя. Тіней з минулого, геть бажання немає...

Пройшовши за мною в квартиру, Тимур розмістився на моїй кухні, та мимоволі посміхнувся.

-Виросла ти, Даянко... Маленькою, тебе ще пам'ятаю..-зітхнув він.

Я хмикнула.

-Ми бачились рік тому, Тимуре... Кажи, що у тебе сталось...

Бембі, тихо гарчав за дверима. І я нарешті згадавши, що Ксеня в універі. А Бембі, зараз зрадістю скористається, закритою кімнатою і наробить там проблем.

-Ти, ж собак не боїшся?-запитала, покусуюси губу.

-Ну, не боюсь... А ти чого питаєш? Собак, на мене вздумала випустити?-повів бровою, брюнет.

-Ще чого.? А може вони тебе покусають, і заразяться тупістю? Нагадай, з якої халепи я випутувала, тебе минулого року?-вперши руки в боки, запитала.

Тимур почесав потилицю.

-Ну, сістер... Ну подумаєш! Компромат... Але ж як класно, ми його знищили!!! Ото пригода була...

-Мг... Пригода. Через, яку нас батьки шукали пів дня? Я після, того з дому місяць не виходила!-прошипіла.

-Я ж незнав... Але все ж, було круто!

-Так, було дуже круто!-саркастично сказала.-Спускатися з балкону, третього поверху. З якоюсь бісовою, флешкою! Та надіятись, що така колода, як ти!-обвела його поглядом.-Зуміє, хоча б пом'якшити падіння!

-Тобто, пом'якшити падіння?-закліпав він очима.-Та....Та, ти... Маніпулятора! Так!

-Ти хоча б, знаєш хто це?

-Звісно, знаю... Але я ж тебе зловив тоді!-з переможною, посмішкою нагадав.

-Так зловив. Але потім, ми шукали ту флешку в метровому снігу! Бо хтось мене так...Зловив! Що все з кишень випало!-нагадала я.

-Ну і що... 

-Знаєш, що найголовніше? Що комп'ютер, можна було взламати! Видалити компромат! І не пробиратися, в чийсь будинок, та як божевільні шукати флешку, на якій були чиїсь дитячі фото!!! І жодного компромату...-втомлено зітхнула.

-Ну... Я ж молодий був, дурний..-потис плечима.

-Наче зараз, щось змінилось..-похитала головою.

Вийшовши з кухні, під роздратований видих Тимура. Відчинила двері спальні. Та взявши Бембі, на руки. Радісно, всміхнулась коли він облизав мою щоку.

Ну до чого, ж миле щеня!.

Закашлявшись, в коридорі. Згадала про таблетки, які за графіком, я маю випити. Та забігла назад в кімнату...

                         -----------------------------------------

Тимур розмістився на кріслі. Та погладжував Бембі.

До чого ж, чудо песик! Так легко продається... Он уже лежить на колінах, хлопця, та радісно погавкує.

Клас...

Поставивши чашку з гарячим чаєм, та діставши кілька тістечок.

Примостилася на кріслі, та втупилася поглядом в Тимура.

Бембі, гавкнув, та зіскочивши з колін, завиляв хвостом і зник за дверима. Пішов гратися, мабуть... У нього, там і м'ячики... І кісточки... Коротче. Дуже мені подобається мати домашню тварину! 

Мені не дозволяли... Та мені взагалі мало, що дозволяли вдома!.

-То що, ти на цей раз натворив? -запитала.

-Зразу до діла?-зітхнув хлопець.

-Так! У мене немає часу. Я взагалі то, хвора, якщо ти не помітив. Як хочеш заразитися, то будь ласка!-чхнула я.

-Та, ну! У тебе просто застуда! А у мене імунітет!

-Я зрозуміла! Давай, розказуй...

-Ну на цей раз... Я випадково, розбив... Машину.-зніяковіло, всміхнувся хлопець.

-М-г... А чого до мене прийшов? Батьки, родичі? Вони якби, у тебе присутні.

-Ой Даяно! У кожної сім'ї, свої скелети в шафі! Моїм батькам, абсолютно всеодно, на мої проблеми! Їх головна забаганка, це знайти мені вдалу партію, нареченої! Щоб ми породили їм внуків!-вивалив він.

-У нас схоже, жахливі родичі... -зітхнула я.-Що, допомагати відмовились?

-Звісно! Рахунки ще й,заблокували!-нерворо, сказав.

-Як, ти дізнався, що я жива?

-Та... Даяно, у твою смерть мало хто вірить... Хтось думає, що це був хитрий хід. Щоб твій батько, швидше став мером. Наче, щоб народ пожалів його, втрату..

Руки помалу опустилися на коліна.А губи завмерли в букві "О".

-Він балатувався, в мери?-запитала сухо.

-Так, а ти не знала?

-Скільки... Скільки людей його підтримує?

Хлопець знітився, та захлопав повіками.

-Ну... Немало. Але у нього є непогані конкуренти. 40 відсотків до 60, що він стане мером.

-Хух..-видихнула.

Він сімейні проблеми вирішити не може... Куди йому до міських? Він ж вкраде усе. А потім втече на Балі. Я ж його знаю... Як все таки, добре що я організувала фіктивну смерть. Інакше б потім мене поливали брудом, і говорили, що я "донька свого батька".

Я донька своєї матері... Ось хто я. А Батько... Та він мені ним ніолки й не був.

-Агов ! Даянко, ти тут?-зажмурився Тимур, та струснув мене за плечі.

-Чим я тобі зможу допомогти?-запитала.

-Ну так, от. Я ще не закінчив... Подивись.-діставши, з кишені телефон. Хлопець, натис на іконку "Інстаграм ". Та почав набирати щось.

Зхрестивши руки на грудях, я позіхнула. Та спостерігала за ним.

Коли він показав сторінку...

-Кирил Корнішов?-запитала здивовано.

Усі фото. 

Ось він біля машини.

Ось на якійсь світській вечірці.

З Деном та Ігорем...

А ось новий допис.

Він та якась білява краля. Її тонка фігура обтягнута шкірянною сукнею. А губи підмальовані чорною помадою.

Це що, стиль такий?

І підпис.

"Чудово, проводимо час, з коханою дівчиною"

В горлі пересохло. І я закашлявшись, потяглась до чаю.

У нього дівчина є? Він ж кожен вечір зі мною переписувався..

Я ж дурна, у нього три роки закохана...

Як я не здогадалась? Спочатку приховувала почуття... Потім було не до того. Потім забути його вирішила... А потім... У нього є дівчина.

Чотири слова, які клинками впиваються в серце.

Як я не здогадалась...

Може це марення, я його не кохаю? Просто марення? Дурна закоханість? Я ж раніше... Наче вдавала з себе кам'яну леді? То може й зараз..