Частина 16

Прокинулась я від дуже дивного дотику,геть не схожого на мій будильник. Хтось облизав мою щоку. Хтось лизьнув мою щоку! Відкривши проти волі очі ,протяжно вздихнула. Лежати тут ну дуже добре,тепло , м'яко і затишно. Почувалась я набагато краще, голова не боліла і почувалась я цілком нормально. Повернувши голову набік, я дуже здивувалася. Збоку лежало невелике щеня, та дивилося круглими, чорними очима. Декілька разів протерши очі, я усвідомила, що знаходжусь геть не в квартирі, у чиємусь ліжку, та ще й з якимось собакою. Кімната виглядала цілком нормально. Ліжко на якому я якраз і розмістилась. Шпалери темно синього кольору, стілець та стіл на якому розміщені якісь папери та приладдя. Лед стрічка, по периметру стелі. Шафа, та дзеркало. Великі панорамні вікна. Та маленьке щеня, золотистого ретвіллера, що дитвлося на мене висолопивши язика. Важко сковтнувши, я озирнулася ще раз. Потім зірвавшись з ліжка, підійшла до вікна і з'ясувавши, що я десь на другому поверсі прикинула чи зможу я зіскочити звідси не ушкодженою... Я не пам'ятала майже нічого після моменту розмови з Кирилом в уінверситету. Згадувала лише як я пилась якісь пігулки... Гладила собаку... Посміхалася Ксені та Кирилу... І міряла температуру... Але ж такого не було... Тихо підійшовши до стола запримітила свою сумку. Діставши звідти телефон, який Слава Богу був там. Набрала номер Ксені.... Не відповідає! Обдзвонивши усіх не змогла,ні з ким зв'язатися... Усі недоступні... Подивившись на стіну, розгледіла дошку з фотографіями. Підійшовши ближче, побачила там фотографії пейзажів , якийсь будинок, декілька знімків на яких зображені діти, знімки машин... Знімки з підлітками на якійсь вечірці... Ось ще фото на якому зображені Кирил, я та наші батьки... Його сестра... А ось. Стоп? Так дійсно... Фото з Кирилом, мною та нашими сім'ями... Протерши очі, придивилась уважніше... Ні не здалося. Це дійсно ми! Злякавшись не на жарт, я тремтячими руками схопилася з телефон, т нарешті здогадалась. Можна ж подзвонити Корнішову!!! Ставши біля вікна, кинула погляд на щеня, що уже заснуло. Та молилася усім богам, надіючись, що Кирил відбере. Якщо він мене звідси забере... Я буду ладна його будь яке бажання виконати... Та не знаю! Але я геть не пам'ятаю як тут опинилась, а зараз ще й побачила цей знімок... Ні варто звідси вибиратись...

Гудки йшли.... Йшли.... Йшли.... А серце калатало, як скажене... Давно я такого страху не відчувала..

Ковтнувши, притулила телефон до вуха та тихо прошепотіла.

-А-ало... Корнішов рятуй!

-Що таке, Блискавко?-запитав хлопець, байдужим тоном.

-Яка я тобі Блискавка? Рятуй! Я не знаю де я. А останнє, що пам'ятаю як з тобою в мед пункт йшла..-схвиловано, сказала я.

-М-г... Ти не знаєш де ти?-перепитав він.

-Так... До чого тут питання? Знайди мене!!! Прошу... Я тобі до кінця життя буду винна, що хочеш зроблю! Знайди мене... Ну Кириле миленький. Я не знаю де я!!!-істерично сказала я 

-М-г... У цьому приміщенні є панорамні вікна?-запитав він 

-Т-так є...

-А щеня золотистого кольору є?-знову запитав хлопець.

-Так... Є, звідки ти знаєш?-запитала здивовано, відчувши, гарячі сльози, що вже з'явилися на щоці.

Та телефон мовчав... Звязку не було. Я не чула Кирила. Не чула!...

Знайшовши, кружку що стояла на столі міцно вхопилася за неї. Почувши як відчинилися двері. Дрижаки пройшлись по всьому тілу. Гаразд, колись я розквасила носа хлопцю каблуком... Зараз я в черевиках... А в моїх руках чашка, якщо я розіб'ю її об голову цій людині то...

Та схоже я ніколи не дізнаюсь що станеться, гучний сміх що долинув з-за дверей здався мені смутно знайомим... Десь я його чула, промайнуло в голові. Висока постать, в спортивних штанах, та білій футболці, ввійшла в кімнату, а зелені очі, які схоже переслідуватимуть мене скрізь зупинили свій погляд на мене. Кружка випала з рук, а я здавлено прошепотіла.

-Корнішов...?

-І тобі привіт Даянко! Знаєш звідки знаю? Бо це моя квартира Блискавко. От тільки не дивись на мене так! 

-Яка так?-запитала тихо, шукаючи поглядом важку річ якою можна вибиту дурню з його красивої голови.

-А так наче, наче... Незнаю! Просте не дивись так. Я все поясню! Вбивати мене тільки не треба! І до речі я ж тебе знайшов, ти тепер робитимеш те що я скажу,ти по телефону обіцяла.... Прямо не життя, а казка...-роздумував він 

Відідвинувши стілець я сіла на нього, та нахиливши голову, істерично засміялася.

-Ти-и, ти зараз серйозно?-тихо запитала я.

В куточках очей, пекли гарячі сльози. А я не зрозуміло чому вирішила, що можу розплакатись прямо зараз. Багато років я не дозволяла собі таких емоції та тим більше сліз. Усе назбирувалось, і я думала, що якщо зміню життя... Стане легше... Але цього не сталось. Я посміхалась, раділа, але відчувала себе жахливо. Не могла заснути, і поплакати толком не могла. А тут через якесь непорозуміння я готова розплакатись... А ще й перед ким? Перед Кирилом! 

Гарячі сльози стікали по щоках, вже кілька хвилин. А я схиливши голову, закрила обличчя руками. Я зрозуміла не одразу, що сиджу вже геть не на кріслі, а на ліжку, а поруч зі мною Корнішов. І я вткнувшись обличчям в його груди, довго і протяжно плачу. Відчуваючи тепло його рук,якими він мене обіймає. Мене давно ніхто не обіймав... Я не дозволяла. Зараз я якась інша, я слабка і не вдаю з себе сильну. Я слабка, зараз ридаю міцно обійнявши Кирила, та таємно бажаю, щоб ці обійми не завершувались, ще хочаби десять хвилин. Щоб я просто заспокоїлась...

-Стало легше?-тихо запитав він.

Похитавши головою, міцніше вчепилася в його міцний торс. М'якими та теплими долонями він погладжував мою спину. А я не мить навіть подумала. А хто він мені? Чому я зараз тут? І чого він такий красивий? Я й раніше це помічала... Але ніколи не дозволяла собі придивитися...

-Чого, ти це робиш?-тихо прошепотіла я 

-Що роблю, Блискавко?-так само тихо запитав він.

-Чому допомагаєш?. Чому зараз тут зі мною? Не називай мене Блискавкою... Це не про мене, в мене є ім'я...