-3-

Знервований Тимофій підійшов до своєї “Ауді”, й все ще з докором поглядаючи на порвані штани від “Армані”, сів в автівку. І дуже вчасно, адже на вулиці почав йти дрібненький дощ. По радіо крутили якусь меланхолійну музику, яка переривалась рекламою черепиці та школи англійської мови. 

Коли Тимофій виїхав зі своєї вулиці на широкий проспект, залишки надії, що вчасно встигне на роботу, одразу ж випарувались. Машини тяглися змійками, як у старій грі у “Тетрис”, і поглинали усіх, хто до них приєднувався з другорядних доріг. Водії нервували, дощ лише посилювався, а люди на тротуарах з різноколірними парасольками поспішали до автобусних зупинок, де вишиковувалися у черги, виглядаючи свою маршрутку.

На черговому світлофорі, який не поспішав вмикати зелене світло, Тимофій важко зітхнув. І за що йому таке сьогодні? В нього ж презентація нового проєкту на носі. Та й керівництво – в особі шефа Дем’яна Григоровича – дуже не любило непунктуальних працівників.

Раптом на сусідній смузі, яка рухалася швидше за інші, він побачив “кишеню”, на яку можна перелаштуватися, і вирішив одразу ж скористатися цим шансом. Та щойно він витягнув свого “носа”, як автівка, що рухалася попереду різко загальмувала. Зіткнення було невідворотним, і через секунду обидва водії відчули сильний поштовх і удар. На диво, Тимофій відбувся лише шоком – вчасно спрацювала подушка безпеки. А ось його новенька “Ауді” попрощалася з частиною свого капота. Чоловік вискочив з машини під сигнали інших водіїв, які почали об’їжджати місце ДТП, і поспішив до винуватця аварії. З невеликого білого “Фіата”, якому пощастило ще менше за “Ауді”, вийшла жінка у кремовому діловому костюмі, намагаючись відкрити свою парасольку.

– Ви що собі дозволяєте?! – крикнув крізь стіну дощу Тимофій. – Хто так різко зупиняється???

– Шановний, я загальмувала, бо дорогу перебігав кіт! – таким же тоном відповіла незнайомка.

– Щось не бачу тут жодних котів! – знервовано продовжував чоловік. – Це якісь Ваші вигадки, ШАНОВНА! – йому так і хотілося наголосити на останньому слові й перевірити реакцію цієї нахаби у спідниці. Однак, та раптом вільною від парасольки рукою витягла з кишені окуляри, одягнула їх і з подивом поглянула на співбесідника.

– Тьомо, це що ти? – мовила зацікавлено, вже без злості.

– Ми знайомі? – сказав за сьогодні вже вкотре, хоча в глибині душі вже знав відповідь на це питання.

– Марина, Марина Ільніцька, – представилася, хитаючи головою. – А ти, бачу, не змінився.

Ще одна колишня! Міг би вже й не дивуватися. Йому точно пороблено! Точно! І де вони всі беруться? А Маринку він таки згадав. Старостою була у паралельній групі. Запальна, розумна. Та йому все одно не підходила. Тому й кинув прямо на випускному з університету. Ох і боляче вона його тоді своїм червоним дипломом по голові стукнула!

– Як же, як же, пам’ятаю… – промовив. – То що, обійдемося обміном інформації по страхових?

– Ти що? Це ж ДТП! Поліцію викличемо. Нехай акт складають!

– А може без акта обійдемося, а, Маринко? По старій дружбі?

Та тільки пальцем біля скроні покрутила у відповідь, набираючи короткий номер.

Поліційна автівка прибула на місце аварії хвилин за двадцять. Дуже швидко, зважаючи на інтенсивність руху на тій ділянці. У ній сиділо двоє людей, та з машини вийшла лише жінка та підійшла до винуватців ДТП.

– Добрий день. Петренко Олеся Олегівна, я старший лейтенант поліції. Представтеся, будь ласка!

– Марина Ільніцька, – одразу ж мовила жінка, з симпатією оглядаючи служницю правопорядку.

– Тимофій Павлович Шумко, – сказав, ніби в тумані, і раптом згадав, де вже бачив цю жінку: – Лесю? Лесю, це ти?

– Тьомо! Оце так несподіванка… – поліціянтка саркастично посміхнулася. – Карма таки існує!

А як же! Тимофій в цьому сьогодні який вже раз переконується… Леся Петренко. Ходили разом у тренажерку. А одного разу він просто “забув” її підвезти додому і змінив залу. І номер мобільного.  Чи варто і казати, на чию користь тепер акт складе?..