Дзвінок

Андрій стояв посеред кухні й дивився на двері до передпокою, за якими тьмяно світилася залишена лампа. Звідси йому було видно край дзеркала, темну куртку на гачку та роззуті черевики, один із яких лежав на боці, хоча він завжди ставив взуття рівно, носками до стіни. Ця дрібна недбалість чомусь непокоїла його, і він уже хотів ступити вперед, щоб поправити черевик, коли відчув під ногами вузьке дерев’яне сидіння.

Він опустив погляд і побачив табурет, який зазвичай стояв біля холодильника. На потертому лаку залишилася світла кругла пляма від гарячої каструлі, і Андрій провів по ній очима з дивним відчуттям упізнавання, наче саме вона могла пояснити, чому він опинився так високо над підлогою. Комір тиснув на шию, у квартирі було душно, а з погано закрученого крана через рівні проміжки падали краплі.

Андрій підняв руку до горла, проте не встиг торкнутися того, що заважало дихати, бо в передпокої пролунав дзвінок. Він різко повернувся до дверей, табурет хитнувся під ним, і знайома кухня нахилилася так стрімко, що він навіть не встиг ухопитися за край стола.

Гуркіт дерева об підлогу злився з важким металевим ударом, від якого здригнулося все навколо.

Андрій розплющив очі й подався вперед, судомно вдихаючи повітря. Долоня ковзнула по шорсткій оббивці сидіння, а коліно вдарилося об край невеликого столика, на якому дзенькнула чайна ложка. Він устиг притиснути її рукою, перш ніж вона впала, і кілька секунд дивився на власні пальці, намагаючись зрозуміти, чому стіл рухається.

— Вам недобре? — запитала жінка навпроти, трохи нахилившись у його бік. — Ви скрикнули, а потім почали задихатися.

Він підвів голову, ще не цілком звільнившись від відчуття падіння, і побачив незнайоме обличчя, обрамлене темним волоссям. Жінка сиділа біля вікна, тримаючи на колінах складений кардиган, і дивилася уважно, проте без настирливості. На столику поруч із нею стояла склянка в металевому підскляннику, а за її плечем повільно погойдувалася штора з вицвілим рослинним візерунком.

— Перепрошую, — відповів Андрій, випроставшись на сидінні. — Здається, наснилося щось неприємне.

Він провів долонею по обличчю, відчув прохолодний піт на скронях і лише тоді роздивився вузьке купе з двома нижніми полицями, складеними верхніми спальними місцями та сітчастою кишенею біля дверей. Над входом світилася жовтувата лампа, у склі якої зібралися темні цятки, а від нагрітих стін тягнуло старим лаком, пилом і залізничною постіллю.

З-під підлоги долинав розмірений стукіт коліс, який час від часу переходив у протяжне гудіння, і разом із цим звуком до Андрія поступово поверталося відчуття рівноваги.

— Можете відчинити вікно, якщо потрібно, — сказала жінка, відсунувши склянку далі від його ліктя. — Щоправда, воно не дуже піддається, я вже пробувала.

— Дякую, зараз минеться, — відповів він і розстебнув верхній ґудзик форменої сорочки, намагаючись послабити неприємний тиск на горлі.

Жінка простежила за його рухом, затримавши погляд на шевроні, після чого знову глянула йому в обличчя.

— Ви їдете у справах?

Андрій уже відкрив рота, щоб відповісти, проте раптом збагнув, що не знає відповіді. Питання було простим, майже обов’язковим для випадкової розмови в потязі, й саме ця простота зробила його розгубленість особливо незручною.

— Мабуть, задрімав міцніше, ніж думав, — сказав він, виграючи кілька секунд. — Давно ми їдемо?

— Відколи я тут, потяг не зупинявся, але я не стежила за часом.

Вона відповіла після невеликої паузи, яку Андрій за інших обставин навряд чи помітив би, а тепер мимоволі відзначив, що співрозмовниця так і не назвала тривалості поїздки.

Він повернувся до вікна, сподіваючись побачити станційні вогні, автомобільну дорогу або хоча б окремий будинок, за яким можна було б визначити місцевість. За склом тягнувся хвойний ліс, і найближчі стовбури швидко відступали назад, відкриваючи темніші ряди дерев. Між верхівками ще трималося приглушене мідне світло, проте сонця не було видно, а хмари над лісом здавалися надто низькими й важкими для ясного вечора.

Андрій потягнувся до кишені штанів і дістав телефон. Екран засвітився одразу, однак замість звичної назви оператора вгорі стояла позначка відсутності мережі. Він розблокував пристрій і відкрив останні виклики, сподіваючись, що знайомі імена допоможуть відновити послідовність подій, але список не завантажився, залишивши під заголовком порожнє сіре поле.

— У мене також немає зв’язку, — зауважила жінка. — Я подумала, що це через ліс.

— Тут цілком може не бути покриття, — відповів він, хоча після невдалої спроби відкрити повідомлення вже не був упевнений, що справа лише в мережі.

Пристрій слухняно повертався на головний екран, показував заряд батареї та дозволяв увімкнути ліхтарик, однак усе, що могло розповісти йому про попередній день, залишалося недоступним. Андрій вимкнув екран, вирішивши повернутися до цього пізніше, і перевірив внутрішню кишеню сорочки.

Посвідчення лежало на звичному місці, у темній обкладинці зі стертим згином. Він розгорнув його, побачив власну фотографію та ім’я, після чого відчув коротке полегшення, за яке одразу стало соромно. Він чудово знав, як його звати, пам’ятав відділок, колег, маршрут від дому до роботи й навіть розхитану ручку на дверях службового кабінету, яку давно збирався прикрутити. Незрозумілим залишалося тільки те, що мало пояснити його присутність у цьому купе.

— Андрій Коваль, — представився він, прибравши посвідчення. — Пробачте, мав назватися відразу.

— Соломія Кравець, — відповіла жінка, і в її голосі з’явилося трохи більше тепла. — Не переймайтеся, після такого пробудження я навряд чи згадала б про ввічливість.

Вона була приблизно його віку, можливо, на кілька років старша, і трималася з тією стриманою впевненістю, яка зазвичай виникає у людей, звичних до довгих розмов із незнайомцями. На ній була темна сукня простого крою, а на пальці правої руки — срібний перстень із гладенькою чорною вставкою. Дорожня сумка стояла біля її ніг, акуратно притиснута до стінки, тоді як на полиці над головою Андрія не було нічого.