Розділ 3: Іскри сили

Вогонь жив у повітрі навколо неї. У кожному подиху, у кожному жесті воїнів Племені. Але тепер він почав жити й у ній.

— Зосередься, — промовив Рейн, стоячи навпроти Міри на тренувальному майданчику. — Вогонь — не про гнів. Це про волю. Про серце, яке палає, але не згорає.

Міра зосередилася. Перед нею — невеличка чаша з вугіллям. Їй потрібно було лише торкнутися полум’я розумом, викликати його — не страхом, а вірою.

— Вогонь боїться сумнівів, — прошепотів Рейн, — але любить наміри.

І тоді… щось зрушило. У грудях Міри запульсувало тепло. Вона простягнула руку — і маленький вогник затанцював на вугіллі, мов вітав її.

— Ти відчуваєш його? — запитав Рейн.

— Я… ніби частина мене довго спала. А зараз прокидається.

З того дня тренування стали щоденними. Міра вчилася керувати вогнем: не лише запалювати, а й гасити, направляти, захищатися. Вона пізнавала, що стихія — це не лише сила, а й відповідальність. Але з кожним кроком її сили росли… і разом із ними росла тривога.

— Ти швидко вчишся, — сказав одного вечора Рейн. Вони сиділи на краю скелі, спостерігаючи, як сонце опускається у піщане море. — Але незабаром тобі доведеться вирушити далі.

— Куди?

— До наступної стихії. До Води.

Міра поглянула на горизонт. Вона ще тільки почала звикати до пустелі, до вогню, до себе в новому світі… І тепер — знову невідомість.

— А якщо я не зможу?

— Ти зможеш. Бо ти — центр цього всього. Не тому, що пророкували. А тому, що вибираєш діяти. А це — справжня магія.

У відповідь книга біля її серця знову спалахнула теплим світлом. І Міра знала — шлях тільки починається.

---