Розділ 4

"Якщо ти читаєш це, значить, я знову забула, кого з вас убила».

Ліоренна перечитала речення ще раз.

Потім утретє.

Слова не змінювалися. Не розпливалися чорнилом, не перетворювалися на щось менш страшне, коли вона заплющувала очі й знову розплющувала їх. Вони залишалися на звороті фотографії — написані її рукою, знайомим нахилом літер, з тією самою маленькою рискою над останньою літерою в слові «забула», яку вона ставила щоразу, коли поспішала.

Вона знала власний почерк.

Знала, як її пальці стискають перо, коли вона нервує. Знала, як у дитинстві писала своє ім’я, навмисно виводячи останню літеру за межі рядка. Знала, що літери в неї завжди виходили трохи нерівними, наче кожна намагалася втекти від наступної.

Це була її рука.

Її слова.

Її зізнання.

— Ні, — прошепотіла вона.

У кімнаті ніхто не відповів.

За вікном осінній дощ стукав по склу дрібними кістлявими пальцями. Полум’я в каміні давно перетворилося на тьмяне червоне вугілля, а свічка на столику біля ліжка догоряла, залишаючи на латунному свічнику темні патьоки воску.

Ліоренна перевернула фотографію.

Двоє хлопчиків стояли перед кам’яною огорожею, за якою виднілися голі дерева. Вони були настільки схожими, що навіть тепер, розглядаючи знімок зблизька, вона не могла впевнено сказати, хто з них Каел, а хто Аверн.

Той, що ліворуч, дивився просто в об’єктив. Його обличчя здавалося спокійним, майже байдужим, проте в кутиках губ ховалася тінь усмішки. Той, що праворуч, мав такий самий ніс, такий самий розріз очей, такий самий тонкий шрам над бровою.

Але його погляд був іншим.

Не холодним.

Знайомим.

Так дивляться люди, які вже чули від тебе всі можливі брехні й однаково залишилися поруч.

Ліоренна торкнулася пальцем зображення правого хлопчика.

У ту ж мить у її голові щось клацнуло.

Не спогад — радше звук дверей, що зачинилися в кімнаті, куди її не можна було впускати.

Перед очима промайнув сад.

Не той, що був за огорожею на фотографії, а інший: занедбаний, із чорними трояндами, які хтось залишив рости без догляду. Між кущами стояла дівчинка в білій сукні. Її коліна були в багнюці, долоні — забруднені чимось темним.

Навпроти неї сидів хлопчик.

Він тримав її за зап’ястя.

— Ти мусиш вибрати, Ліоро.

Дівчинка плакала.

— Я не хочу.

— Тоді він вибере за тебе.

— А якщо я помилюся?

Хлопчик підняв її руку й притиснув до своїх грудей.

— Тоді забудь мене.

Спалах згас.

Ліоренна відсахнулася від фотографії так різко, що вдарилася стегном об край столика. Свічник захитався. Вона встигла перехопити його, перш ніж гарячий віск пролився на підлогу.

Її серце билося десь у горлі.

— Що зі мною відбувається?..

Вона притиснула долоню до рота.

У спогаді хлопчик не мав обличчя. Або ж вона не могла його побачити. Але відчуття його пальців на своєму зап’ясті було настільки справжнім, що шкіра досі пам’ятала тиск.

І ще одне.

Він назвав її Ліоро.

Так само, як називав батько.

Ні. Не так.

Батьків голос у її пам’яті був низьким, теплим, трохи хрипким. Він вимовляв її ім’я так, наче воно було найціннішим, що йому довірили у світі.

Голос хлопчика був іншим.

Він вимовляв «Ліоро» так, наче вже прощався.

Ліоренна змусила себе знову взяти фотографію.

На лицьовому боці під датою — сімнадцяте жовтня — виднівся крихітний знак, якого вона раніше не помітила. Тонка риска, що перетинала цифру сім, а поруч — маленьке коло.

Вона піднесла знімок до свічки.

На папері проступили ледь помітні втиснуті літери. Хтось писав на аркуші, що лежав поверх фотографії, натискаючи на перо так сильно, що сліди залишилися в нижньому шарі.

Ліоренна повільно повернула знімок боком, намагаючись розібрати напис.

Вийшло лише три слова.

«НЕ ВІР ОБЛИЧЧЮ».

Вона відчула, як холоне спина.

За дверима пролунав тихий стукіт.

Один раз.

Потім другий.

Ліоренна миттю сховала фотографію під подушку.

— Хто там?

— Це я, панно.

Годрен.

Вона підійшла до дверей, але не відчинила їх одразу. Погляд ковзнув до замка. Вона пам’ятала, як кілька годин тому хтось стояв за дверима бібліотеки й говорив голосом її матері.

Відчини мені.

Тепер їй здавалося, що весь цей будинок навчився вимовляти голоси померлих.

— Що сталося?

— Пан Северин просив передати, що карету подадуть за двадцять хвилин.

— Куди ми їдемо?

За дверима запала коротка тиша.

— До Чорного Вересу, панно.

Вона заплющила очі.

Звісно.

До місця, яке Каел назвав необхідним для пошуку доказів. До замкненої кімнати, що чекала на двох людей із двома ключами. До будинку, де, можливо, почалася історія, яку вона не могла згадати.

— Годрене?

— Так, панно?

— Ти знав мого батька?

Тиша цього разу була довшою.

— Знав.

— Добре?

— Він був чоловіком, якого важко було знати добре.

— Це ухильна відповідь.

— Так, панно.

Ліоренна відчинила двері.

Старий слуга стояв із тацею, на якій лежали чашка чаю та маленька тарілка з хлібом. Його обличчя здавалося виснаженим, а біля коміра сорочки виднілася темна пляма, ніби він забув витерти руки після роботи в підвалі.

Він поглянув на неї, потім на кімнату за її спиною.

— Ви не спали.

— А ти не відповів на запитання.

Годрен обережно поставив тацю на найближчу тумбу.

— Ваш батько був людиною, яка любила вас більше за власне життя.

— Це я знаю.

— Ні, панно. Ви цього не знаєте.

Ліоренна завмерла.

Старий дивився на неї з таким сумом, що їй захотілося відступити. У його очах не було жалю до хворої пам’яті чи страху перед дивними запитаннями. Там було щось інше.

Провина.

— Що він зробив? — тихо спитала вона.

— Я не можу вам сказати.

— Не можеш чи не хочеш?

— Обидва варіанти, панно.

Вона коротко засміялася, хоча сміх вийшов сухим і майже беззвучним.