Розділ 3

Ліоренна не спала до світанку.

Вона сиділа за письмовим столом у бібліотеці, тримаючи перед собою аркуш із чорним вороном, і намагалася переконати себе, що існує розумне пояснення всьому, що сталося цієї ночі.

Папір був справжнім. Чорнило — старим на вигляд, але ще не вицвілим. Почерк вона не впізнавала, хоча останнє речення чомусь викликало в неї відчуття, ніби вона вже читала його колись, дуже давно, в іншому місці, за інших обставин.

Ти не вбила свою матір, Ліоренно. Але саме ти попросила мене це зробити.

Вона провела пальцем по словах.

Хтось знав, чого вона боїться.

Хтось знав про її матір.

Хтось знав, що дванадцять років тому, сімнадцятого жовтня, сталося щось, про що Ліоренна не пам’ятала.

І найгірше полягало в тому, що цей хтось, здається, знав її краще, ніж вона сама.

За вікном сірів ранок. Осінній туман затягнув сад, перетворивши старі дерева на темні силуети. Будинок повільно прокидався: десь унизу дзенькнув посуд, на кухні заговорили служниці, у дворі заіржав кінь.

Звичайні звуки.

Звичайний ранок.

Ліоренна ненавиділа їх за цю звичайність.

Світ не мав права поводитися так, наче нічого не сталося.

Вона піднесла лист до свічки, але вчасно зупинилася. Спалити його було б найпростішим рішенням. Тоді можна було б удати, що жодних слів не існувало.

Та брехня ніколи не зникала від того, що її спалювали.

Вона лише змінювала форму.

Ліоренна знала це краще, ніж хотіла визнавати.

У дитинстві її вчили, що чесність — найцінніша чеснота. Мати казала, що правда може завдати болю, але брехня здатна знищити людину зсередини.

Тепер Ліоренна не могла згадати жодного дорослого зі свого оточення, хто не брехав би їй хоча б раз.

Можливо, мати теж.

Особливо мати.

Вона склала аркуш удвоє, сховала до внутрішньої кишені сукні й підвелася.

Їй потрібно було поговорити з Каелом.

Не тому, що вона йому довіряла.

А тому, що серед усіх людей, які могли знати правду, він був єдиним, хто не намагався переконати її, ніби все гаразд.

Каел не заспокоював.

Не втішав.

Не обіцяв, що захистить її від світу.

Він просто дивився на неї так, ніби вже знав, чим усе закінчиться.

І це було нестерпно.

Каела вона знайшла в західному крилі будинку.

Там розташовувався його особистий кабінет — приміщення, до якого слугам заборонялося заходити без дозволу. Важкі дубові двері були прочинені, і зсередини долинав тихий чоловічий голос.

— Ні. Не шукай його в міських архівах. Якщо Аверн справді повернувся, він подбав про те, щоб там нічого не залишилося.

Пауза.

— Тоді шукай людей, які були присутні на похороні.

Ще одна пауза.

— Усіх, Северде. Навіть тих, кого вже поховали.

Ліоренна постукала.

Голос обірвався.

— Увійди.

Вона відчинила двері.

Каел стояв біля каміна в білій сорочці з розстебнутим коміром. Його чорне волосся було скуйовджене, а під очима залягли тіні. На столі лежали розгорнуті листи, кілька карт і склянка з темним напоєм, якого він, судячи з рівня, майже не торкався.

Він виглядав так, ніби теж не спав.

Їхні погляди зустрілися.

— Ти жива, — сказав він.

Ліоренна зачинила двері.

— Розчарований?

— Трохи. Я сподівався, що ти нарешті навчишся виконувати прості вказівки.

— А я сподівалася, що ти навчишся говорити з людьми без бажання придушити їх власними руками.

— Ми обоє надто багато від життя вимагаємо.

Вона підійшла до столу й поклала перед ним аркуш.

Каел не торкнувся його.

Але Ліоренна помітила, як змінився його погляд.

Лише на мить.

Цього було достатньо.

— Ти знаєш цей знак, — сказала вона.

— Так.

— Що він означає?

— Ворон був символом родини Северинів задовго до нашого народження.

— А чому його намалювали на листі, який хтось просунув під двері бібліотеки?

— Тому що хтось хоче, щоб ти знала, кому належить повідомлення.

— Чудово. Ми вже досягли неймовірного прогресу. А тепер поясни, чому невідомий погрожує мені голосом моєї мертвої матері.

Каел підняв очі.

— Він говорив її голосом?

Ліоренна відчула холод.

— Так.

— Ти впевнена?

— Я провела з нею двадцять років. Я впізнала б її голос навіть у пеклі.

Він повільно обійшов стіл.

— Що саме він сказав?

Вона повторила все: слова за дверима, зміну голосу, лист. Каел слухав мовчки, не перебиваючи. Його обличчя ставало дедалі похмурішим.

Коли вона закінчила, він узяв аркуш і прочитав напис.

Потім заплющив очі.

Це був короткий жест, але в ньому було стільки втоми, що Ліоренна раптом відчула до нього щось схоже на жаль.

Вона негайно зненавиділа себе за це.

— Ти знаєш, хто це зробив, — сказала вона.

— Ні.

— Ти знаєш, що сталося дванадцять років тому.

— Так.

Відповідь пролунала настільки просто, що вона не відразу її усвідомила.

Ліоренна застигла.

— Тоді розкажи.

Каел поклав лист на стіл.

— Не можу.

— Не можеш чи не хочеш?

— Це різні речі.

— Для людини, яка нічого не знає, різниці немає.

Він підійшов до вікна.

За склом туман розступався, оголюючи сад і старий кам'яний фонтан. У дитинстві Ліоренна любила це місце. Їй подобалося сидіти на його краю й кидати у воду пелюстки троянд, спостерігаючи, як вони повільно обертаються у темній чаші.

Одного разу мати знайшла її там після сварки з батьком.

Не довіряй людині, яка завжди знає, що правильно, — сказала тоді мати.

Ліоренна запитала, чому.

Тому що вона або ніколи не помилялася, або навчилася приховувати власні помилки.

Тоді ці слова здалися їй безглуздими.

Тепер вона дивилася на Каела й думала, що її мати знала про нього набагато більше, ніж розповідала.

— Ти колись любив мене? — запитала вона.

Каел різко обернувся.

Уперше відтоді, як вони познайомилися знову, він справді втратив контроль над виразом обличчя.