Розділ 2

— Повтори, — наказав Каел.

Годрен стояв біля дверей, блідий, як віск у церковній свічці. Він уже встиг перехреститися двічі, хоча в Естервалі цей жест вважався ознакою поганого виховання, а в домі Вейрів за нього колись могли вигнати зі служби.

— Він назвався Аверном Северином, мілорде.

Каел не відвів погляду від дверей.

— Я почув тебе з першого разу.

— Так, мілорде.

— Тоді поясни мені, чому ти досі стоїш тут, а не перевіряєш, чи не збирається наш несподіваний гість перерізати комусь горло.

Годрен відкрив рота, але відповіді не знайшов.

Ліоренна могла б поспівчувати старому. Могла б навіть сказати щось заспокійливе. Натомість вона дивилася на Каела й думала, що ніколи раніше не бачила його таким.

Усі ці роки вона уявляла Каела Северина чоловіком, якого ніщо не здатне здивувати. Він був надто багатим, надто впливовим і надто добре навчився приховувати власні почуття. Про нього розповідали історії, від яких у пристойних панянок червоніли щоки, а в чоловіків виникало бажання перевірити замки на дверях.

Одного торговця він довів до банкрутства за три дні.

Одного дворянина змусив залишити місто, не вимовивши жодної погрози.

А одного разу, за чутками, купив цілий будинок лише для того, щоб виселити звідти людину, яка образила його матір.

Тепер цей самий чоловік стояв посеред вітальні й дивився на двері так, ніби за ними чекала не людина, а вирок.

— Каеле, — тихо сказала Ліоренна.

Він не відреагував.

— Каеле.

Цього разу він повернув голову.

— Що?

— Якщо ти й далі дивитимешся на двері, вони навряд чи злякаються й відчиняться самі.

Його погляд ковзнув по її обличчю.

— Ти завжди говориш, коли варто було б помовчати?

— Лише в присутності чоловіків, які плутають мовчання з розумом.

— Тоді ми проведемо разом незабутній вечір.

— Не сподівайся. Я маю надто багато справ, щоб розважати тебе.

На одну коротку мить у кутику його губ з’явилася тінь усмішки.

І зникла.

— Годрене, — сказав Каел, — відведи слуг до кухні. Нехай ніхто не виходить у передпокій, доки я не дозволю.

— Але, мілорде…

— Ти хочеш особисто привітати мого мертвого брата?

Годрен зблід ще дужче.

— Ні, мілорде.

— Чудово. Тоді виконуй наказ.

Старий зник за дверима.

Ліоренна почекала, доки його кроки стихнуть.

— Ти справді вважаєш, що це Аверн?

— Ні.

— Тоді чому боїшся?

Каел повільно зняв плащ і поклав його на спинку крісла.

— Я не боюся.

— Звісно. А я щойно отримала запрошення на весілля з королем.

— Ти була б жахливою королевою.

— А ти — ще гіршим чоловіком.

— Принаймні ми обоє нарешті знайшли своє покликання.

Вона хотіла відповісти, але в передпокої знову почулися кроки.

Цього разу вони були легкими.

Не поспішними, не важкими.

Людина йшла так, ніби добре знала будинок і не потребувала дозволу, щоб увійти.

Каел став між Ліоренною та дверима.

Вона негайно розлютилася.

— Відійди.

— Ні.

— Я не просила тебе захищати мене.

— А я не просив тебе народитися такою нестерпною. Проте ми обоє змушені жити з наслідками.

— Якщо ти ще раз станеш переді мною, я…

— Що? Вдариш мене? Закричиш? Покличеш слуг? — Він нахилився трохи ближче. — Обери щось оригінальне, Ліоренно. Я знаю тебе недостатньо добре, щоб нудьгувати вже зараз.

Вона підняла підборіддя.

— Ти не знаєш мене взагалі.

— Саме це мене й непокоїть.

Двері відчинилися.

На порозі стояв чоловік.

Високий, худорлявий, одягнений у старий чорний камзол, який здавався надто теплим для осіннього вечора. Його темне волосся спадало на чоло нерівними пасмами. На обличчі не було ані крові, ані слідів розкладання, ані будь-якої іншої ознаки, яку Ліоренна могла б очікувати від мерця.

Він виглядав так, ніби просто повернувся з довгої подорожі.

Тільки шкіра була неприродно блідою.

І очі.

Очі в нього були світлими, майже прозорими.

Каел не ворухнувся.

Чоловік подивився на нього й усміхнувся.

— Молодший брате.

Ліоренна почула, як у Каела хруснули пальці.

— Ти не Аверн.

— Як грубо. Ми не бачилися дванадцять років, а ти навіть не запитаєш, як я почуваюся?

— Я був на твоєму похороні.

— Так. Пам’ятаю. Ти плакав.

— Я не плакав.

— Тобі було сімнадцять. Ти ще не навчився брехати переконливо.

Каел зробив крок уперед.

— Хто ти?

Незнайомець перевів погляд на Ліоренну.

І усмішка зникла.

Він дивився на неї так довго, що вона почала відчувати себе річчю, яку виставили на огляд.

— О, — промовив він нарешті. — Вона виросла.

Ліоренна відчула, як шкіра на потилиці вкривається мурашками.

— Ми знайомі?

Чоловік схилив голову.

— Ти не пам’ятаєш мене?

— Ні.

— Звісно. Вони зробили все, щоб ти не пам’ятала.

Каел різко схопив його за комір.

— Не смій говорити з нею.

Незнайомець навіть не спробував вирватися.

Він лише опустив погляд на руку Каела, що стискала тканину.

— Ти став схожим на батька.

— А ти — на людину, яку я поховав власними руками.

— Ти поховав не мене.

Тиша в кімнаті стала майже фізично відчутною.

Ліоренна дивилася на них обох, намагаючись знайти хоч одну ознаку того, що це жорстокий жарт. Можливо, Каел домовився з якимось актором. Можливо, хтось вирішив скористатися смертю її матері, щоб змусити її втратити розум.

Але Каел не грав.

Вона бачила це в його очах.

Він ненавидів цього чоловіка.

І водночас знав його краще, ніж будь-кого іншого.

— Відпусти мене, — сказав незнайомець.

Каел не послухався.

— Назви дату.

— Що?

— Дату нашої останньої розмови.

Чоловік засміявся.

— Ти завжди любив перевірки.

— Назви дату, Аверне.

— Сімнадцяте жовтня.

Каел зблід.

Ліоренна перевела погляд із одного на іншого.