Глава 18. Я помщуся

Якщо ви підете на шлях помсти, починайте копати дві могили: одну для вашого ворога, а одну для вас.

Конфуцій

Від цих слів Юля стрепенулася, завмерла та перевела розгублений погляд на Віталія. Чоловік не рухався, наче намагався усвідомити почуте, а коли врешті повернув голову на свою дружину, то в його погляді читалося нерозуміння, здивування та певне розчарування. Він не говорив нічого, лише мовчки вийшов з кабінету свого друга, кивнувши йому в знак прощання. Юля на ходу поправляла одяг на собі та бігла за своїм чоловіком, який широкими впевненими кроками прямував до виходу з клініки.

Віталій не оглядався, в його голові проскакували безліч питань чому і як так... Він важко дихав, намагаючись тримати себе в руках. 

Юля швидко перебирала ногами на каблуках та придумувала купу варіантів відповідей на його запитання. Таким розлюченим бачила його вперше, і саме такого Віталія боялася, бо не знала чого можна від нього очікувати.

Чоловік на мить зупинився і вона мало не врізалася в його широку спину.

- Хутко в машину! - Гаркнув Віталій, не дивлячись на неї. 

Дівчина опустила голову та чемно пройшла до пасажирського сидіння. Віталій же, немов гепард, який вийшов на полювання, з блискавичною швидкістю зайняв місце водія та заблокував дверцята.

Юля бачила як високо підіймаються його груди, чула розлючене дихання та спостерігала за вилицями, які з кожним вдихом збільшувалися у розмірах. Вона не знала, що сказати, розуміла, що сама затіяла всю цю безкінечну брехню і, можливо, назавжди втратила ниточку довіри свого коханого.

- Я... - почала боязко дівчина, - я не знаю, що можу сказати у своє виправдання.

- Краще мовчи, - Віталій підніс праву руку вверх та стиснув міцно кулак, - або придумай щось цікавіше, ніж до цього.

Чоловік перевів на неї свій скляний погляд, а тоді зі всієї сили вдарив кулаком об кермо автомобіля. Юля здригнулася і заплющила очі, сльози покотилися щоками, але вона їх навіть не відчувала. 

- Відчини дверцята, - прошепотіла вона, схлипуючи. - Прошу тебе, випусти мене звідси.

Віталій не хотів її чути. Не дивлячись в її бік, завів двигун автівки та виїхав на трасу, наповнену машинами. Він не міг зрозуміти вчинку Юлі. Сотні разів питав її про минуле, безліч разів казав, як хоче дітей, записував на безкінечні огляди... А вона приховала найголовніше - те, що вбила свою дитину.

Далі вони їхали мовчки. Віталій не знав, що сказати, а Юля не розуміла, як можна виправити те, що накоїла. І хоч дорога зі столиці була довгою, але через гнітючу тишу в салоні машини здавалася нескінченною. Коли вони нарешті опинилися під своєю багатоповерхівкою, то Юля вискочила з авто, мов ошпарена.

Вона більше не плакала, лише спішила потрапити у квартиру, щоб зібрати речі й негайно покинути це місце. Віталій повільними кроками зайшов слідом за нею, тоді мовчки підійшов до шафки зі спиртним на кухні й налив собі в склянку коричневої рідини, яку тут же одним махом випив.

- Як ти могла? - спитав він, зайшовши у їхню спальню.

Юля не поверталася до нього обличчям. Вона продовжувала похапцем забирати найнеобхідніше, свідомість стала затуманеною і дівчина не знала вже де правда, де брехня, а де придуманий нею світ.

- Ти можеш кричати, - заговорила вона, зупинившись на мить, але так і не повернулася обличчям. Я не хотіла тобі брехати...

- Але збрехала, - перебив її жорсткий голос, - і не один раз, а багато.

- Я боялася, що ти мене не зрозумієш. - Юля набралася сміливості й зрештою повернулася до Віталія, зустрівши його зверхній чужий погляд. - От бачиш? Саме цього я й боялася.

Дівчина пройшла від шафи до ліжка та сіла на нього. Перебираючи  в руках свою сукню, яку встигла вийняти, продовжила:

- Мовчиш... І вже не захоплюєшся мною, і не кохаєш.

- Не розумію, як ти могла, як? - Віталій дивився на неї захмелілими очима, прискіпливо оглядав риси ангельського обличчя. Намагався побачити в синіх очах щось нове.

- Що як? Я боялася тебе втратити, тільки через це обманула.

- Не це, - похитав він заперечно головою, - як ти могла вбити дитину? Я можу все пробачити... Навіть зраду, тільки не вбивство. Діти - це святе...

Слова від людини, яку чотири роки поспіль вважала рідною, ранили гірше гострого кинджала. Юля проковтнула слова, які так і застрягли десь далеко в горлі. Тоді повільно піднялася й вхопила речі, які встигла спакувати, та пройшла до виходу.

- Ти нічого про мене не знаєш і не в праві засуджувати, - голос дівчини був надто хриплим і здавався чужим. Як і ця квартира, ці меблі та чоловік, що тут перебував. - Надіюся, ти розлучиш нас швидко. Мені нічого від тебе не потрібно.

Юля пішла мовчки, а він не спішив зупиняти. Наступного дня Віталій розшукав її та благав пробачити, але вона не погодилася. Не через те, що не хотіла, а просто не бажала мучити ні його, ні себе. За ту ніч дівчина нарешті усвідомила, що крім Ярика нікого не кохала по справжньому. До Віталія манило через харизму, розкіш, прекрасне ставлення до неї. А ще вона змусила себе стати для нього коханою, люблячою дружиною, красивою лялькою і такою, яка потрібна йому. Юля повірила в ілюзію щастя, яке сама створила собі.