Глава 16. Любити дітей

Дитина потребує вашої любові найбільше саме тоді, коли вона менше всього її заслуговує.
Ерма Бомбек

Марія йшла додому з опущеною головою. Вона не бачила осудливих поглядів, які уважно спостерігали за кожним її кроком, не чула привітань у свою сторону. У голові роїлися тисячі думок, що поглинали зі середини. Вона пришвидшила ходу, наче хотіла втекти від напосідливих і тужливих марень. Розум безперервно ставив одні й ті ж запитання. Чому все так? Чому Дмитро такий чудовий? І чи справді він такий, яким здається їй? Марія боялася помилитися вдруге. Знала, що яким би не був Ярослав, але він рідний батько її дітей, тому ніколи їх не скривдить. 

Дівчина впевнено зайшла в будинок, який за стільки років став для неї рідним. Вона почула плач Софійки у вітальні й поспішила туди.

- Що трапилося? - спитала на ходу, уважно оглядаючи дівчинку.

- А ти як думаєш? - розсерджено спитав Ярослав, дивлячись в очі Марії.

Дивно, але Марія не знайшла в його погляді роздратованість, як зазвичай, чи невдоволення. Зараз там вбачався страх. 

- Де ти була? - спитав чоловік спокійнішим тоном.

Марія швидко підбігла до Софійки, присіла навпочіпки та міцно обійняла її. Притискаючи до себе свою кровинку, перевела погляд на Ярика, який продовжував спостерігати за нею:

- Яка різниця, де я була, - прошепотіла Марія, - головне, що зараз я тут.

- Мамо, - проговорила крізь схлипи Софійка, - я розбила колінко!

Дівчина вказала на закривавлене коліно і Марія полегшено видихнула, радіючи, що не сталося нічого серйозного. 

- Зараз я подую, полікую і тобі одразу стане легше, - мовила Марія лагідно, погладжуючи темні кучері дівчинки.

Тарасик сидів на дивані й мовчки спостерігав. Якщо Софійка була доволі відкритою, але разом з тим вередливою, то він вирізнявся терпеливістю, витримкою та спокоєм. Хлопчик ставав дедалі більше схожим на Марію та її покійну матір, Софійка ж - повна копія свого батька. 

Ярослав розвернувся та пішов на вулицю, а Марія продовжувала заспокоювати донечку. Коли Софійка перестала плакати, то вона покликала до них Тарасика й міцно обійняла обох дітей, притискаючи їх голівками один до одного.

- Діти мої, - проговорила вона, ковтаючи непролиті сльози, - я вас безмежно люблю. Ви найкраще, що є у моєму житті! І що б не сталося - пам'ятайте, що ви мої, а я ваша. 

- Мамо, - Тарасик відсторонився та дивився на Марію переляканими кавовими очима, - ти йдеш від нас? Ти сьогодні так втікала, що я думав ти не повернешся.

- Ніколи... - Марія запнулася на мить, а тоді продовжила, - ніколи не смій так думати, моє сонечко. Що б не сталося, я ніколи не покину вас обох.

Трохи пізніше, коли діти безтурботно гралися у вітальні, дівчина пішла на кухню, щоб заварити собі кави. Вона сиділа за круглим столом і споглядала за монотонною картиною за вікном та роздумувала над тим, як жити далі. Сьогодні нарешті усвідомила, що закохана у Дмитра. Мов сліпе кошеня, яке ніколи не знало, що ж таке справжнє кохання, ніжність і турбота, тягнулася до того, хто запевняв, що може це дати. І все було б добре... Якби не купу але, які ніяк не полишали розум.

Діти. Її діти. Вона не могла думати лише про себе, бо насправді боялася, чи зможе Дмитро полюбити їх як рідних. Чи відпустить її Ярик так легко з дітьми?  А Катерина Михайлівна? Як не крути, але в цьому будинку про неї піклуються, діти мають все, що захочуть. А якщо не складеться у неї з Дмитром, то де вона опиниться... Марія не витримала та охопила руками голову, стискаючи її та намагаючись придавити всі сумніви й обтяжливі думки.

- То де ти була? - голос Ярослава повернув її у реальність та змусив підняти голову.

- Я ж тебе не питаю де ти ходиш і з ким, - байдуже відповіла Марія і знову потупила свій погляд у вікно.

Чомусь з голови ніяк не виходила картина його зустрічі з Юлею і захотілося вколоти його, зробити боляче або якось відімстити. Хоча й розуміла, що протизаконного ці двоє нічого не робили.

- Маріє, - він сів навпроти та накрив її руки своїми.

Цей неочікуваний дотик обпікав, захотілося одразу ж вирвати долоню, але вона стрималася. Мовчала й чекала, що ж буде далі. Ярослав дивився на неї мало не благальним поглядом, наче хотів повідомити щось важливе та дуже болюче.

- Переходь відразу до суті, - не витримала дівчина, - для чого ці театральні паузи та вступи?

- Ти змінилася... З кожним роком стаєш все твердішою і жорсткішою, - якось винувато заговорив Ярик.

- А ти не задумувався чому? - Марія важко видихнула та заплющила очі, щоб стримати все своє обурення.

- Я знаю, - кивнув Ярик, - я зовсім не був зразковим чоловіком та батьком, але я такий...

- Годі!

Марія підвищила голос рівно настільки, щоб чоловік зрозумів, що вона не хоче його слухати. Бо час від часу таке буває - в Ярика прокидається співчуття, каяття, але ненадовго. Потім все розвіюється і він знову змушує її страждати.

- Я даю тобі останній шанс, - мовила крізь зуби дівчина, - останній! Я не вимагаю від тебе кохання чи мегатурботи. Поводься достойно! Хоча б заради дітей. Якщо дива не станеться, то ми підемо звідси.