Глава 15. Відпусти і не муч

Той, хто тобі дійсно потрібен, не повинен відповідати твоїм вимогам. Він з'явиться і зруйнує все, і буде самим собою, таким, який є. І ти будеш любити його таким.

Еріх Марія Ремарк

Марія вибігла з будинку в домашньому халаті й тапочках. Вона не бачила куди бігла, ноги самі несли. Сльози застилали очі й засліплювали. Сама не помітила, як прибігла на озеро, про яке давно забула. Дівчина відійшла на краєчок берега і мало не впала у воду, якби не чиїсь міцні руки...

- Відпусти! - Викрикнула Марія, не дивлячись на свого рятівника.

- Не відпущу.

Чолові міцні руки огорнули тендітну талію, а колюча щетина лоскотала шию, як тільки він притулився ззаду. Дмитро прошепотів ці два слова їй на вушко та викликав шалений трепет, який миттю рознісся  по всьому тілу. Розум відчував, що неправильно стояти ось так в обіймах іншого чоловіка й мліти від його дотиків, насолоджуватися теплом рук, але в цю мить Марія не бажала думати про наслідки. Вона заплющила очі й припинила ридати, вдихнула вологе повітря й душу огорнув тимчасовий спокій.

Дівчина не спішила вириватися з обіймів Дмитра, а він зовсім не хотів відпускати.

- Чому ти завжди опиняєшся поруч, коли так мені потрібен? - спитала вона, не розплющуючи очі, наче боялася втратити цю мить.

- Бо я дійсно саме той, хто тобі потрібен. Коли ти нарешті це зрозумієш і зробиш хоча б раз у житті так, як хочеш ти, а не інші?

Дівчина напружилася, затримала дихання і зціпила зуби. Гірка правда від того, хто завжди рятував та виступав ковтком свіжого повітря в сірих та суворих буднях, колола, різала без ножа й вимагала задуматися над своїм жалюгідним життям. Вона зробила різкий ривок та вирвалася з кільця його рук і відступила від чоловіка.

Марія стояла у два кроки від Дмитра та пропалювала його своїм темним шоколадним поглядом. Її очі блищали відчаєм, втомою і зневірою в людях. Здавалося, тонка ниточка терпіння дівчини розірвана і загублена...

- Звідки ти знаєш, чого я хочу? - підвищила вона голос, - звідки знаєш, що мені потрібно? 

- Якщо я помилився, то чому ти тут? Чому не відштовхуєш мене? - Спокійно відповів Дмитро.

Його манило до неї, вабило, притягувало. Хотілося бути поруч і оберігати. У своєму простенькому халатику в ромашки та у домашніх голубих тапочках Марія виглядала дуже юною, тендітною і рідною. Її хотілося згребти в обійми, забрати зі собою і більше нікуди не відпускати. Але разом з тим Дмитру набридло панькатися з нею. Хотілося відкрити очі та раз і назавжди розставити всі крапки.

- Відштовхнути? Ти цього добиваєшся? - прошепотіла дівчина.

Марія не могла визнати собі, що Дмитро правий у своїх твердженнях. Простіше було відштовхнути його або ж сполохнути, ніж довіритися та впасти у гріх зради. 

- Марійко, - Дмитро захотів підійти до неї, але вона спинила, виставляючи руки вперед. - Дозволь бути поруч з тобою. Залиш Ярослава. Він зовсім не цінує тебе. Ти ж така молода, красива, щира. Ти заслуговуєш на справжнє щастя.

- А діти? - мовила дівчина, навіть не задумуючись, - ти подумав про них? Нащо я тобі з двома дітьми від іншого чоловіка?

Марія важко дихала, всередині неї наче щось обривалося. Здавалося, їй дали на мить крила й одразу ж їх обрубали, не дозволивши високо злетіти.

Дмитро повільно підійшов до неї та охопив тендітні тремтячі долоні своїми руками. Марія не рухалася, але не відходила та не намагалася втекти. Чомусь саме серце підказувало, що потрібно довіритися йому і вислухати.

- Може сядемо тут? І спокійно поговоримо? Тобі потрібно заспокоїтися. Ти ж сюди не купатися бігла...

Марія схвально кивнула та присіла з ним на березі, ховаючись за віттям старої верби. Ніхто не спішив говорити, обоє спостерігали за легкими погойдуваннями води й підбирали потрібні слова.

- Марійко, я давно кохаю тебе... - Дмитро на мить запнувся, а тоді перевів погляд на незворушне обличчя Марії, щоб переконатися, що вона справді почула ці слова, - думаю, ти давно це знаєш, але боїшся зізнатися собі. 

- До чого ти хилиш? Ти знаєш, що ми не можемо бути разом, - з гіркотою у голосі відповіла Марія.

- Чому не можемо? Що ти собі вбила у свою прекрасну голівку? Якщо дуже захотіти, то можна все. - Твердий тон Дмитра захоплював, змушував вірити та водночас заспокоював.

- Я вже казала, - продовжила опиратися дівчина, - у мене сім'я, діти. Я не можу за одну мить все перекреслити та думати лише про себе. Це занадто егоїстично.

- Думаєш, я не любитиму твоїх дітей, бо вони не мої? - Дмитро виділяв кожне слово. Це виглядало скоріше риторичним запитанням, ніж звичним.

- Думаю, що ніхто не захоче няньчитися з чужими дітьми, - Марія швидко перевела погляд на озеро, - скільки тобі? Двадцять шість? Знайди собі гарну дівчину, без минулого... Одружися...

Дмитро різко повернувся до неї у пів корпуса та вхопив боляче за плечі. Хотілося розбудити нарешті її, змусити не лише слухати, а й чути його.

- Невже ти досі не зрозуміла? Ти потрібна мені... І неважливо, скільки в тебе дітей та яке минуле. Я хочу бути з тобою, а діти коханої жінки - це й мої діти. Я готовий взяти на себе відповідальність і виховати їх, як рідних...