Глава 14. Побачитися знову

Все, що неочікувано змінює наше життя - не випадковість.

Олександр Грін

- Яка гарна дівчинка!

Ярослав, який штовхав гойдалку разом зі Софійкою, завмер, почувши знайомий голос. Він повільно повернувся до воріт і побачив ту, кого зовсім не чекав. Перед ним стояла Юля, але зараз вона мало була схожою на себе. 

Її фігуру підкреслювала приталена темно-синя сукня до колін. Ноги на каблуках здавалися ще довшими, а біляве волосся було платинового кольору. Риси обличчя стали виразнішими, але очі виглядали скляними та неживими. Софійка зістрибнула з гойдалки та підійшла до Ярослава. 

- Татко, а хто ця гарна тьотя?

Дівчинка у порівнянні з Тарасиком була теж дуже балакучою і допитливою, але на відміну від хлопчика, не соромилася чужих і завжди питала те, що цікавило. 

- Давня знайома, - швидко відповів Ярослав.

- Дуже давня, - підкреслила Юля, - і просто знайома.

Ці слова ранили її, але вона намагалася закопати ці почуття глибоко в собі. Ще тоді, після останньої їхньої розмови, дала собі слово, що більше ні одна сльозинка не впаде з її очей через чоловіка. І ніколи вона не покаже свій біль, образу та почуття. 

Але сьогодні навмисне проходила повз його будинок, хоча їй зовсім не по дорозі. Прагнула хоча б одним оком побачити, як вони живуть. Хотіла глянути Ярославу в очі після стількох років. І ось він перед нею, майже не змінився, роки додали йому харизми та досвіду. І Юлі хотілося вити від туги. Від того, що на  місці Марії мала б бути вона, що вони разом могли б гойдати так само їх ненароджене дитятко, їхню донечку, яку вона вбила...

- Маєш чудовий вигляд, - заговорив Ярослав після гнітючої паузи, - ти стала ще красивішою.

- Я знаю, - гірко усміхнулася Юля, - ти теж.

Софійка потайки спостерігала за дорослими, а тоді потягнула Юлю за сукню і мовила тоненьким голосочком:

- Тьотю, ходіть до нас. Там мама вареників наліпила. Багато, багато, - дівчинка розвела руки в сторону, показуючи весь об'єм, а тоді шипляво продовжила, - вони такі смачні в мами.

Юля щиро усміхнулася та перевела погляд на маленьку принцесу. Схожість з Ярославом просто вражала. Вона присіла навпочіпки біля дівчинки й міцно обійняла її.

- Ви чого? - відсторонилася Софійка, яка не дуже любила обійми.

- Ти просто дуже гарна, - прошепотіла їй Юля, витираючи одиноку сльозинку зі щоки.

- Юль, як ти? - наважився спитати Ярослав.

Дівчина підставила обличчя сонячним променям, тоді заплющила очі й усміхнулася.

- Насолоджуюся життям, мені пора.

Вона не чекала прощання у відповідь чи будь-яких інших слів. Юля спішила покинути це місце, яке роздирало душу. Вона йшла впевненими кроками далі від цього дому і не оглядалася. Знала, що Ярослав проводжає її поглядом і розправила плечі. Гіркі сльози покотилися щоками й дівчина прискорила хід, а як тільки опинилася біля великого дерева на роздоріжжі, то зайшла за нього і притулилася спиною до стовбура. 

- Чому ж так боляче? - підняла вона голову до неба, - чому?

Юля стиснула своє горло рукою, наче хотіла зменшити біль, який пожирав зі середини, не даючи вільно дихати.

Ярослав стояв і не рухався, наче його приклеїли до землі. Софійка тягнула тата за руку до гойдалки, а він не реагував. Юля, його Юля. Ні, він не забув, не перестав про неї думати та бачити в снах. Не було й дня, щоб він не згадував її обличчя, милу посмішку, красиві блакитні очі. Сотні разів шкодував, що не може повернути минуле та вчинити інакше. Бачив, які зусилля докладає Марія, щоб звити затишне гніздечко сім'ї, але так і не зміг покохати її.

Безліч разів намагався пояснити собі, чому пішов тоді до Марії. Він же кохав Юлю, але чомусь ноги самі занесли до милої невинної дівчинки, яку теж знав з дитинства. Те, як вона мліла під його дотиками та поглядами, зводило з розуму та збуджувало і він не стримався. Отримав те, що хотів, а потім просто пішов. 

Весь цей час Ярослав злився на себе, на долю, звинувачував усіх в тому, що сталося, але найбільше зганяв злість на Марії, яка зовсім цього не заслужила. Після їхнього весілля "добрі" сусіди нашіптували, що Тарасик насправді не його син і він як останній ідіот вірив, бо хотів вірити в це. Надіявся, що це правда і він зможе пояснити своїй Юлі, що ні в чому не винен.

Коли дізнався, що Юля так легко змогла вбити їхню дитину, то злився на неї. Не розумів цього вчинку, не шукав виправдання. Марія ж попри всі біди й проблеми змогла зберегти дитину, народила і не зламалася. І хоч би як розум не показував серцю разючу різницю між дівчатами, навіюючи, що Марія краща, душа все одно линула до Юлі. Бо вона була для нього сонечком, промінчиком, ангелом.

Ярослав добре знав, що між Марією і Дмитром нічого не було, але все одно звинувачував її в цьому, бо коли робив боляче їй, то наче притуплював свій душевний біль. Мало не кожного дня Ярослав уявляв свою зустріч з Юлею і, побачивши її так неочікувано, не зміг сказати те, що давно завчив. Не вибачився... 

А вона змінилася, стала іншою. Ще красивіша, ніж колись, але вже не його, не сонечко і не промінчик. Дівчина виглядала холодною, байдужою і сумною. Йому хотілося наздогнати її, згреби в обійми й ніколи більше не відпускати, але маленька долонька, яка продовжувала тягнути його до гойдалки, повернула тверезе мислення. В нього є донька і син, а ще Марія, яку вже не зможе покинути.