Глава 13. Шанс перебороти себе

Кожен заслуговує на прощення. Кожному треба дати шанс переробити себе і все переробити, спробувати заново, ще раз, нехай хоч останній

Дмитро Глуховський

Марія захотіла щось уїдливе сказати, але промовчала. Чи то від пережитих емоцій, чи від гормонів, однак сил щось доводити більше не було, як і виправдовуватися. Сльози текли щоками й вона їх більше не стримувала. Марія знову підійшла до своєї шафи й почала мовчки забирати свої та синочка речі. Ярослав завмер, спостерігав за цією картиною і перебував у якомусь ступорі. 

- Що ти в біса робиш? - не витримав він та повернув її до себе, взявши за лікоть.

- А тобі не байдуже? 

Марія вирівняла спину, підняла голову та не відводила свого темного ненависного погляду від чоловіка, який спаскудив все її життя.

- Ні, мені не байдуже, - роздратовано відповів Ярослав, продовжуючи її тримати.

Дівчина різко забрала лікоть та вирвалася від нього, відступила на декілька кроків назад, поки не вперлася у двері, а тоді вирішила висказати все те, що наболіло:

- Тобі не набридло? Мучити мене? Себе? Зганяти на мені злість і на нашому синочкові...

Марія приклала руку до рота, що подавити новий приступ сліз, а тоді продовжила ще твердішим тоном:

- Ооо, ти ж думаєш, що він не твій син... То це не ти приходив до мене кілька разів і використовував? Не ти тягнув мене в ліжко? Чи може ти не знаєш, звідки беруться діти? 

- Я знаю, - перебив її Ярик, не знаючи, що заперечити.

- Не смій мене перебивати, - Марія перейшла на крик, - не змушуй мовчати. Хоч раз у житті вислухай, а не живи у своєму ненависному коконі, бо ти скоро захлиснешся своєю отрутою!

Ярослав зціпив зуби та стиснув міцніше кулаки, але більше не перебивав. Він мовчки сів на краєчок ліжка та легенько кивнув головою, показуючи, що готовий вислухати.

- Ти чудово знаєш, що став моїм першим чоловіком, - голос Марії став тихішим, тон спокійнішим, а тремтіння зникло, - можеш ненавидіти мене, але він твій син і поводься гідно. Бо я боюся, що колись він соромитиметься свого батька. Я роблю все, що у моїх силах, а ти й пальцем не хочеш поворухнути, щоб усе виправити. Ти постійно думаєш про Юлю? Я бачила її. Ясно? І вона щаслива, з іншим...

Марія виплювала ці слова, але зовсім не шкодувала. Розуміла, що повинна поставити всі крапки та викинути Юлю з їхніх стосунків. Заради дітей.

- Що? Ти бачила Юлю? - очі Ярослава широко відкрилися, а обличчя ще більше напружилося.

Марія підійшла та сіла поруч з ним.

- Так, сьогодні в поліклініці. У неї є інший і вона щаслива.

Ярик гірко усміхнувся, а тоді полегшено видихнув:

- Добре, що хоча б у неї все в порядку.

- Ярославе, - Марія повернула голову до нього та продовжила, хоча це й коштувало їй величезних зусиль. - Я піду від тебе, заберу Тарасика та повернуся до батька. Можливо, він не одразу змириться з цим, але ж не вижене рідну доньку на вулицю... Відпусти. Чому ти так мене ненавидиш? Чому ти постійно принижуєш і зневажаєш? Я не заслужила цього...

Дівчина замовкла, а Ярослав повільно повернув свою голову до неї. В карих очах читався сум, втома. Здавалося, він уперше помітив, як змінилася Марія. Її фігура була стрункою, вся підліткова пишність кудись зникла після народження Тарасика. Шкіра стала гладкою, оксамитовою і до неї так і манило доторкнутися. Однак обличчя було надто блідим, червоні очі відлякували й він розумів, хто винен у цьому всьому.

- Я сьогодні дав собі слово, що спробую змінитися, - сумним тоном заговорив Ярослав, - поки не знайшов це.

Він підняв догори довідку про вагітність і в очах Марії виднілися багато знаків запитань. Вона не розуміла, що такого у цій довідці.

- І що такого ти побачив? 

Дівчина забрала у нього довідку та переглянула швидко її ще раз.

- Це дитина Дмитра?

Марія швидко підвелася та захотіла вийти, але біля дверей розвернулася і таки сказала, що подумала:

- Ти огидний, нестерпний та самозакоханий придурок. Прийшов п'яний, накричав, знову використав, щоб справити свою хіть... і зараз звинувачуєш в чомусь? 

Вона важко дихала, груди високо підіймалися, а нерви ледве витримували. Почувши ці слова, Ярик швидко підійшов до неї та здивовано хмикнув:

- В ту ніч у нас щось було?

Він виглядав збентеженим, здивованим й розгубленим.

- Ти нічого не пам'ятаєш?

- Лише фрагменти...

Ярик накрив своє обличчя долонями та важко зітхнув, тоді підійшов до вікна і декілька секунд спостерігав за матір'ю з Тарасиком. Він щось обдумував, а Марія не наважувалася говорити. Вона була готова стояти на своєму і подумки вже готувала сумки та валізу, щоб покинути цей будинок назавжди.

- Ми можемо спробувати спочатку, - почувся тихий та спокійний голос Ярослава, - не обіцяю стати тобі ідеальним чоловіком, але я старатимуся.

Такі довгоочікувані слова, які вона вже й не чекала почути. Марія полегшено видихнула й в очах одразу потемніло. Вона пройшла на ліжко та прилягла.