Глава 12. Зрозуміти найголовніше

Яким жахливим був би світ, якби не народжувалися постійно діти, що несуть з собою невинність і можливість всякої досконалості.

Джон Раскін

Марія не вірила своїм очам. Її однокласниця Юля, яка завжди була схожою на ангела, нагадувала фурію. Минуло не так багато часу з їхньої останньої зустрічі, але в ній змінилося все - стиль одягу, манери, хода, навіть голос звучав по іншому. 

- Ось тут і поговоримо, тим більше давно пора, - заговорила Юля, коли вони перейшли дорогу та опинилися у звичайнісінькому кафе.

Дівчата сиділи навпроти одна одної за круглим столиком біля вікна й мовчали. На обличчі Юлі красувався надто яскравий макіяж, який маскував її справжню красу та додавав років. Струнку фігуру облягала коротенька сукня, показуючи довгі ноги. З синіх очей більше не текли сльози, але погляд був чужим, розфокусованим і засмученим.

- Про що нам говорити? - порушила гнітючу тишу Марія. Її голос тремтів. Чомусь почувала себе винною перед Юлею. 

- Я тобі не ворог, - усміхнулася гірко Юля. - То ти таки з ним?

- Так, - кивнула Марія та одразу ж відвела погляд, - у нас з ним син.

Юля весело хмикнула, а її обличчя скривилося від огиди.

- Я одного не розумію, - продовжила вона, пропалюючи Марію своїми бездонними очима, - чому? Скажи, чому ти потайки з ним зустрічалася? Ми ж так давно з ним разом? Маріє, ми ж дружили в школі... Я завжди до тебе гарно ставилася.

На останніх словах її голос затремтів, а очі заблищали непролитими сльозами. Зараз її не хвилювала зрада Ярослава, бо її Юля вдосталь оплакала. Але від Марії точно такого не чекала і нарешті ця випадкова зустріч дала змогу спитати те, що так давно муляло душу.

- Я... - запнулася на мить Марія, якій слова не складалися в речення, - Юль, я не знала, що ви разом... Клянуся тобі. Я ж через свого батька постійно як відлюдник жила. Ярик сам до мене прийшов. І сам взяв те, що хотів. Він використав мене. І навіть не підозрював, що все це матиме такі наслідки.

Дівчина знову відчула все те, що так довго намагалася забути - своє приниження, сором і зрештою зраду. Її тіло починало трусити, обличчя зблідло, а приступи нудоти нагадали про те, за чим вона сюди приїхала. Раптом чийсь теплий дотик заспокоїв, змусив підняти голову та глянути на руку Юлі, яка накрила її тремтячі долоні.

- Ярослав паскуда, - заговорила Юля, - але чого ти тут? В тебе все добре зі здоров'ям? Чи може ти...

Чомусь білявка була впевнена, що знає відповідь, але захотіла спитати якомога делікатніше, щоб вивести свою давню подругу на відвертість.

- У мене все добре, - невпевнено проговорила Марія та на інтуїтивному рівні схопилася рукою за свій плаский живіт.

Юля перевела погляд вниз і посмутнішала.

- То у вас справді все добре? Я думала, ти нещаслива з ним.

Марія не розуміла її. Думала, що Юля повинна ненавидіти її за те, що споганила їй життя. А вона говорила спокійно, виважено та наче щиро. Але чомусь не вірилося у такий прояв доброти з її сторони й не хотілося ділитися найпотаємнішим. В першу чергу Марії хотілося саму себе переконати в тому, що вона справді щаслива.

- У нас все чудово, - вичавила зі себе усмішку дівчина, - Ярослав дуже любить Тарасика. Постійно няньчиться з ним. А як у тебе справи?

Намагалася не тільки негайно перевести тему в іншу течію, але й дізнатися щось про її долю.

- Ти знаєш, я щаслива насправді, що все так сталося, - заявила несподівано Юля і на її обличчі розквітла привітна усмішка.

- Справді?

- Я зустріла справжнього чоловіка. Красивого, розумного, багатого. А найголовніше він дуже кохає мене. Лише мене.

Останнє речення дівчина проговорила з особливою інтонацією, і наступне питання так і крутилося і Марії на язику:

- А діти? Ти може вагітна?

Їй здавалося, що це цілком логічне запитання, але згадала сльози на обличчі Юлі й миттю прикусила язик.

- Поки що ні, - дівчина мотнула заперечно головою й намагалася не дивитися в очі своєї співрозмовниці. - Для чого спішити? Ці всі пеленки, памперси, соплі... Ми хочемо поки що пожити для себе.

Юля важко видихнула, наче ця промова давалася їй надзвичайно важко й не встигла Марія щось відповісти, як білявка глянула на свій наручний годинник та поспішила кудись, посилаючись на термінові справи.

Марія залишилася у кафе, замовила собі зеленого чаю з тістечком та спостерігала за перехожими через велике панорамне вікно. Безліч людей проходили повз, а дівчина зовсім не спішила йти звідти. Наступна картина, яку вона побачила, шокувала, але й навіяла певні думки.

Трохи далі через дорогу сварилися чоловік з жінкою. Вона довго щось йому пояснювала, мало не благала, але він був розлюченим. Неозброєним оком було видно, що зовсім не потрібні йому ніякі пояснення, бо чоловік усе давно вирішив. Не бажаючи більше слухати жінку, він просто пішов, залишивши її зі сльозами. Марія відчула неймовірне співчуття до незнайомки та швидко підвелася. Їй захотілося негайно заспокоїти її, поговорити з нею та чимось допомогти. Але не встигла вона вийти, як побачила, що та сама жінка підбігла до лавочки, на якій сиділа маленька кучерява дівчинка. Вона пригорнула до себе дитину та почала хаотично цілувати її обличчя, вдихати аромат й нарешті усміхнулася.