Глава 10. Боюся і тому терплю...

Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.

Ліна Костенко

Марія зайшла до своєї кімнати й крізь сльози глянула на Тарасика, який мирно спав. Образа та душевний біль роздирали душу, тиснули на груди, змушуючи серце вити від туги. Вона знесилено впала на ліжко, а тоді скрутилася маленьким клубочком, немов хотіла заховатися від усього світу. Вдосталь виплакавшись, заснула. Дивно, але не снилося нічого. Думки покинули голову, а тіло  на мить відчуло спокій. 

Дитячий плач розбудив серед ночі й дівчина похапцем кинулася до маленького ліжечка. Тарасик жадібно поглинав грудне молоко, стогнучи при цьому. Його тепло зігрівало, приємний солодкуватий запах змушував посміхатися і Марія огорнула маленьке личко долонями та поцілувала маленький носик. Вона дала собі слово, що більше не терпітиме принижень від Ярослава і, як тільки Тарасик повністю видужає, то залишить цей дім.

Наступного дня Ярослав поводив себе ще більш відчужено, ніж раніше. Складалося враження, що він або нічого не пам’ятає, або ж прекрасний актор. Марія уникала його поглядів, просочених ненавистю, намагалася не пересікатися, щоб не провокувати на нові суперечки чи сварки, але він немов сам шукав зустрічей з нею.

- Він зовсім не схожий на мене, - хмурився Ярослав, черговий раз розглядаючи сплячого Тарасика.

Марія глибоко вдихнула, затиснула боляче щелепу та зціпила зуби. Очі вкотре стали мокрими, але вона стримала сльози, бо ж сама собі обіцяла більше не проливати їх дарма.

- Я тебе не переконую, що це твій син, - спокійним тоном відповіла дівчина, сидячи на ліжку та ще міцніше пригортаючи до грудей синочка. – Я піду звідси найближчим часом. І зможеш нарешті про нас забути як про страшний сон.

Озвучивши ці слова, відчула як тяжкий камінь нарешті впав з грудей. Ніби сказавши це вголос, нарешті прийняла таке важке рішення. Ярик швидко подолав відстань між ними та за лічені секунди опинився поруч. Він навис зверху, міряючи її зневажливим поглядом.

Марія повільно підняла голову та лише зараз помітила, як за ці місяці він змінився. Очі виблискували червонуватим відтінком, обличчя змарніло, занедбана неголеність старила, а зловживання алкоголем лише відлякувало.

- І куди ти підеш? До нього?

- Байдуже куди, - холодно відповіла дівчина та знову опустила голову, - тільки б якомога далі звідси.

- Зіпсувала моє життя? Юлі? А тепер підеш до свого Дмитра?

Ярослав перейшов на крик, сповнений відчаю та жалощів до себе. Маленький Тарасик почав здригатися і Марія намагалася заспокоїти його.

- Ти хоч сам себе чуєш? – проговорила вона тремтячим голосом, - думаєш, навколо тебе весь світ крутиться? Вважаєш, що й досі потрібен своїй Юлі?

- Геть! – У дверях стояла Катерина Михайлівна і зверталася вона саме до Ярика, - геть звідси! Негайно!

Ярослав напружився, а тоді вийшов, грюкнувши голосно дверима. Його мати підійшла та сіла на краєчок ліжка. Марія не дивилася на неї, бо боялася в черговий раз розплакатися.

- Марійко, - жінка підсіла ближче та накрила її руку своєю.

Від цього дотику тіло пройнялося теплом і на душі стало трохи легше.

- Я вдячна вам, - Марія глянула лагідно своїми карими очима на свекруху, - ви прийняли мене як рідну, допомагали з Тарасиком, але…. Я не можу більше так…. Не можу терпіти постійні приниження…

Її голос здригнувся і з очей покотилися сльози, які не давали договорити. За останній рік Марія проплакала більше, ніж за своє недовге життя. Кажуть, що за кожною чорною полосою настає біла. Але її світла полоса десь загубилася, а темна настільки поглинула, що неможливо з цього дна вибратися.

- Я розумію тебе, - Катерина Михайлівна стиснула тремтячу руку невістки й продовжила, - але куди ти підеш? Тебе прийме твій батько? Чи тітка Валя?

- Чому все так? Чому мене ніхто не може прийняти? Я що якась не така? Крива? Дурна? Чи я настільки ганебна для своєї родини? Чи, можливо, вони мене зовсім не люблять? Як так можна? Поки у мене не було своїх дітей – я не розуміла… А зараз.. Я готова все віддати заради щастя свого синочка, то чому мій батько не може зробити цього заради мене.

- Твій батько тебе дуже любить. Саме тому твій вчинок настільки болючий для нього. І в нього суворий характер. Ти й сама це знаєш. Він впевнений, що зробив правильно привізши тебе сюди. Марійко, я поговорю з Яриком. Він схаменеться.

- Не потрібно з ним говорити. Мені байдуже, - Марія опанувала свій внутрішній стан та змогла нарешті говорити спокійно, - якби не ви, не знаю, що зі мною сталося б.

Катерина Михайлівна пригорнула до себе Марію разом з Тарасиком. Такого прояву ніжності дівчина не чекала й знову розридалася, але цього разу на грудях у жінки.

***

Минуло два тижні після щирої розмови Марії зі свекрухою. Катерина Михайлівна почала ще більше уваги приділяти онукові, прив’язуючись до нього з кожним днем міцніше. Відношення Ярослава зовсім не змінилося. Він як і раніше часто напивався, звинувачував Марію у всіх смертних гріхах і продовжував торочити, що Тарасик не його син. Дівчина настільки звикла до такої поведінки законного чоловіка, що жартома казала до тітки Валі, що всі приниження для неї звучать з його уст як «Добрий день». Гірше, коли він мовчить.