Глава 8. А я живу

Ти зрадив мене, але я буду жити далі, знаючи, що я жива. Але чи зможеш ти жити далі, знаючи, що ти живий?

Рон Лі

Попереду нього йшла Юля, так і не повернувшись обличчям. Дівчина пройшла на кухню та вмостилася за столом. На ній був старий махровий халат, а завжди ідеальні локони лежали на плечах розтріпаними й неохайними хвилями. Обличчя виглядало надто блідим, а під очима виднілися синці. Блакитні очі дивилися на Ярослава байдуже, розчаровано та випромінювали божевільний блиск. Таку свою Юлю він бачив уперше. 

- Запросиш на весілля? - прошепотіла хриплим голосом дівчина, дивлячись на нього крізь пелену сліз, які ледь стримувала.

- Юлю, - Ярослав підійшов до неї та присів на коліна.

Хлопець спробував взяти її за руку, але вона вчасно забрала долоню.

- Сонечко моє, - Ярик дивився на неї таким же закоханим поглядом, як і колись. - Як же я скучив.

Він поклав свою голову їй на коліна і Юля не витримала. Сльози градом покотилися щоками, а тіло почало зрадницьки тремтіти. Вона набралася сміливості та зі всієї сили відштовхнула його. Від неочікуваності Ярослав впав на підлогу, а Юля швидко підвелася й підійшла до вікна.

- Навіщо ти прийшов? Познущатися з мене вкотре? Тобі мало? 

Плечі дівчини здригалися, тіло тремтіло, а голос хрипів і здавався зовсім чужим.

- Я прийшов, тому що кохаю тебе! - Викрикнув Ярослав, але більше не підходив.

Юля не витримала та повернулася обличчям до нього.

- Кохаєш? Ти? Кохаєш? Ти знаєш, що таке кохання?! 

Вона кричала, не зважала на те, що їх можуть почути, не переймалася, як виглядає зараз. Єдине, що турбувало - порожнеча, пустка та дно, які тепер назавжди в ній. Ярослав подолав відстань між ними у два кроки та захотів пригорнути її до себе, почував себе мерзотником, але прагнув забрати хоч частину її страждань собі.

- Не підходь! - Юля зупинила його, виставивши вперед руку, - ніколи! Чуєш? Не смій ніколи більше наближатися до мене. Я ненавиджу тебе!

З цими словами дівчина впала на підлогу та закрила обличчя руками, розтираючи солоні ріки по обличчю. Біль всередині неї був просто несамовитим. Здавалося, ще трішки й вона вибухне, розірветься і лише тоді стане легше. Але нічого не сталося. Ярослав дивився на Юлю переляканим співчутливим поглядом. Дівчина, яку кохав та боготворив, виглядала божевільною. І саме він такою її зробив.

- Пробач мені, - проговорив він і по неголеній щоці покотилася скупа чоловіча сльоза. - Я справді кохаю... Не знаю, що тоді на мене найшло, але як тільки ми з тобою вирішили одружитися, то я більше не бачився з Марією. Розумію, що моєму вчинку немає ні виправдання, ні пояснення, але я не можу без тебе. Ти мій янгол! Моя муза! Мій найкоштовніший діамант.

Ярослав впав на коліна поруч з нею та пригорнув у свої обійми. Він покривав її руки, які досі закривали обличчя, хаотичними поцілунками. Вбирав у себе її сльози, слухав схлипи й коли дівоче тіло перестало тремтіти, то легенько відсторонився, щоб заглянути в очі. Але Юля дивилася крізь нього, наче він привид. Синій погляд нагадував штучні скельця, в яких бачив себе, але заглянути всередину не міг.

- Я ніколи тобі не пробачу. А ще ненавиджу себе! Бо я вбивця!

Юля відсторонилася від хлопця та підповзла під стіну, спершись об неї спиною.

- Не говори такого! Ти найкраща!

- Я вбила нашу дитину, - пошепки почала говорити дівчина та легенько похитувалася зі сторони в сторону, - досі вважаєш мене найкращою?

- Що? - Ярик перевів погляд на її живіт, тоді знову на заплакане обличчя, - що ти зробила? Ти вагітна?

- Була, - гірко усміхнулася Юля, - і це не я вбила нашу дитину, а ми разом.

- Як ти могла? 

Ярослав важко видихнув та занурив долоню у свою шевелюру. Він зі всієї сили шарпав волосся на голові та кривив обличчя. В цю мить теж відчував невимовний біль. 

- Геть! - Юля підвелася на ноги та вказала рукою на вихід, - поговорили? Ти ж хотів поговорити! А тепер геть з мого будинку. 

Ярослав повільно піднявся на ноги та мовчки пройшов до вхідних дверей.

- Ти можеш ненавидіти мене скільки завгодно, - заговорив він тихим голосом, - але дитина ні в чому не винна.

Ярик зачинив за собою двері, а Юля почала кидати все, що попадало під руки. Вона стогнала, ридала, рвала на собі волосся. Наостанок лягла на холодну підлогу й скрутилася клубочком. Життя втратило для неї сенс.

***

Марія годувала свого синочка і це було для неї зараз найбільшим щастям. Тарасик набирав вагу й ставав дуже схожим на її матір, якої так не вистачало. Хлопчик заснув біля грудей і вона переклала його у ліжечко, яке купила Катерина Михайлівна. З перших днів жінка ставилася до неї, як до рідної, наче намагалася спокутувати провину свого сина.

- От побачиш, моє сонечко, - заговорила Марія пошепки біля ліжечка, - ми з тобою будемо найщасливішими.

У кімнату до них зайшов Ярослав. Темне волосся було розкуйовдженим, очі примруженими, а обличчя стомленим та сумним. Марія мовчала та спостерігала за його подальшими діями. Він схилився над ліжечком і уважно оглядав дитину, наче хотів переконатися, що хлопчик справжній.