Глава 7. Не прощу

Досить одного вчинку, щоб втратити довіру до людини й навіть тисячі слів прости не допоможуть, щоб повернути її

Наступного дня Юля прокинулася рано з твердими намірами зробити те, про що подумала ще вночі після зустрічі з матір'ю Ярослава. Вона йшла рівною рішучою ходою, але насправді мало нагадувала людину. За ніч виплакала ріки сліз і обличчя стало червоним, розпухлим та чужим. Синці під очима робили її схожою на зомбі, а порожній погляд лише підтверджував це. Ноги самі привели до гінекологічного відділення. І коли медсестра втретє спитала дівчину, яка її не помічала, до кого вона прийшла, то Юля твердо відповіла, дивлячись кудись в стіну:

- Я на аборт.

- Ви записувалися? - байдуже запитала її жінка в білому халаті.

- А без запису ніяк? - Юля нарешті повернула голову в бік медсестри.

Незнайома жінка побачила відчай в очах красивої білявки. Вона присіла на кушетку біля Юлі та просто мовчала. Витримавши паузу в декілька хвилин, заговорила першою:

- Все так погано?

- Гірше не буває, - гірко усміхнулася Юля.

- Можливо, звучатиме надто банально, - продовжила медсестра, - але всі так кажуть, коли приходять сюди. Але ті, хто передумав, - ніколи про це не пошкодували...

- Залиште цю промову для інших. Більш наївних дівчаток. Я не хочу цю дитину!

Рішення Юлі не змінилося навіть після того, як лікар розповів про усі можливі наслідки після аборту. На слова про те, що вона може більше не мати дітей, Юля байдужим тоном відповіла, що їй вони й не потрібні. Дівчина, яка все життя мріяла про велику сім'ю, виглядала мертвою і порожньою.

Її відпустили з лікарні у той же день. Легше не стало. Спочатку Юля думала, що зможе поїхати зі свого села кудись деінде та розпочати нове життя. Байдуже куди саме, головне - якомога далі звідси. Але зараз почувала себе ще гірше. Так, наче від неї відрізали шматочок її плоті. І ніяке знеболювальне не допоможе, бо рана у місці надрізу кровоточитиме вічно. Хотілося вити від безпорадності, кричати на весь світ, щоб вирвати зі себе цей біль, який роз'їдав зі середини. Вона прийшла додому, коли надворі стемніло. Захотіла відчинити двері, але зрозуміла, що ті замкнені. Згадала, що мати сьогодні працює у нічну зміну і полегшено видихнула.

Юля зайшла в темний будинок і не вмикала світло. У темряві не так щемило, не так боліло, як при світлі. Здавалося, що увімкнувши світло, вона лише розбурхає свої страждання, які й так були на межі. Дівчина пройшла у свою кімнату та в одязі лягла на застелене ліжко. Не довго думаючи, вона залізла під ковдру й скрутилася клубочком, огорнувши та стиснувши двома руками живіт, який досі болів. Юля більше не плакала, порожнім поглядом дивилася кудись вперед, але не бачила нічого. Не знала, як далі житиме, скоріше просто існуватиме...

***

Ярослав мчав додому так, наче за ним гналися сто собак щонайменше. Як тільки отримав звістку від матері про те, що Марія народила дитину від нього, то не міг заспокоїтися. Як? Чому? Чи це дійсно правда? Питання безупинно розривали голову. І от нарешті він біля свого рідного будинку, але вагається, боїться зайти всередину. Мати сказала, що він, як порядний чоловік, повинен одружитися з Марією. Але Ярик не може. Як же його Юля? У них мало бути весілля найближчим часом, а не з цією простачкою Марією.

Біля огорожі Ярослав почув плач немовляти та напружився. Знав, що скандалу не уникнути, тому різко, поки не передумав, відчинив ворота та зайшов на подвір'я. Марія розвішувала випраний одяг, а його мати сиділа під деревами на лавочці й тримала на руках дитину.

Марія так і завмерла з витягнутою рукою, якою збиралася притягнути до себе дріт з прищепками. Дівчина побачила його - свого Ярика, якого стільки часу вважала ідеальним і найкращим у світі. Зараз же він повільною ходою наближався до неї, але вона не відчувала нічого. Вся закоханість минула, його харизма більше не приваблювала і чари розвіялися. Окрім розчарування не відчувала більше нічого. 

- Нам потрібно поговорити.

Ярослав підійшов до Марії занадто близько та вхопив її за лікоть. Він зовсім не зважав на матір, яка сиділа поруч, а тим більше на дитину, що час від часу плакала. Катерина Михайлівна не втручалася, бо розуміла, що молодим людям потрібно поговорити наодинці. Але, якщо після розмови, Ярик не захоче одружитися з Марією, то вона знайде інші важелі впливу на свого сина.

- Це справді мій син?

Саме таке запитання Марія почула першим від Ярослава, як тільки вони опинилися на одинці всередині будинку. Вона сиділа у вітальні на дивані, а хлопець стояв навпроти, нависаючи зверху та склавши руки на грудях. Марія очікувала почути будь-що, на кшталт – як так сталося, чого мовчала, для чого прийшла сюди… Але слова, які пролунали з уст Ярика ранили гірше будь-якої зброї.

- А чий по твоєму цей син? Чи ти й досі не знаєш, звідки беруться діти? Чи може заперечуватимеш той факт, що сам приходив до мене, щоб затягти в ліжко?

Дівчина зціпила зуби, підняла високо підборіддя та заглянула своїми карими блюдцями в саму душу. Такі знайомі очі, але дивилася на нього зовсім по іншому. Цього разу захоплення змінилося на розчарування, закоханість – на ненависть, а боязкість переросла у сміливість. Складалося враження, що минуло не сім місяців з часу їх останньої зустрічі, а щонайменше десять років.