Глава 5. Рідкісна відвертість

Ніщо не буває так рідко на світі, як повна відвертість між батьками і дітьми.

Ромен Роллан

Марія сиділа на задньому сидінні автомобіля і боялася зайвий раз ворухнутися, щоб не спровокувати нові приступи болю. Біля водія розмістився батько, який час від часу повертав голову до неї та ніжно перепитував чи нічого не болить, на що дівчина лише заперечно мотала головою. Від неправди, яка за собою породжувала все нову й нову брехню, відчувала себе просто нікчемною. 

Тітка Валя, яка в цей час була поруч, ніжно тримала за руку і нагадувала своєю турботою матір.

- Тато, - звернулася до чоловіка тремтячим голосом, - може не поїдемо нікуди? Вже все минуло.

Вона випалила ці слова, затримавши дихання та зціпивши зуби. Спітнілими долонями заминала краї теплого широко светра і молила, щоб до неї прислухалися.

- Здуріла? Ти вся аж позеленіла, - розсерджено мовив Василь Петрович, - тебе потрібно оглянути...

Він хотів щось додати, але машина припаркувалася біля міської лікарні швидкої допомоги. Марія розуміла, що зволікати більше немає сенсу і потрібно негайно сказати правду рідним. Вона вийшла з автівки та підійшла до батька, який встиг вже переговорити з кількома лікарями та взнав, куди саме прямувати їм.

- Тато, - дівчина підійшла до нього та вхопила за лікоть.

Вона дивилася своїми карими очима благально, просячи про допомогу, вимагаючи хоч трохи розуміння. Хотіла почати з чогось, але голос не слухався, язик не ворушився, а біль внизу живота лише посилювався.

Новий спазм огорнув тіло і дівчина з'їжилася. Обличчя побіліло, на чоло виступив холодний піт, а очі примружилися. Василь Петрович легенько обійняв її  за плечі та повів до першого кращого кабінету. Сивоволосий чоловік у білому халаті сидів за своїм столом, пив гарячий чай і зовсім не очікував побачити у вечірній час нових відвідувачів.

- Допоможіть моїй доньці! - Почав кричати батько, - або викличте своїх колег сюди. Бачите їй болить? Вона не може йти.

Чоловік опустив окуляри на перенісся, тоді відставив свій теплий чай в сторону, а сам підвівся. Його прискіпливий погляд блукав обличчям дівчини, її тілом і зрештою брови вигнулися у нерозумінні та здивуванні.

- Ваша донька стоїть на обліку? Чому ви прийшли до мене, я не акушер-гінеколог...

Не встиг лікар договорити очевидного, як Василь Петрович накинувся на нього мало не з кулаками:

- Зовсім здурів? Чи ти собі в чай чогось підлив? Моя дочка - дівчинка ще... Який облік??? Та я на тебе скаргу подам, і звільнять тебе за пияцтво.

Тітка Валя, яка стояла при вході та спостерігала за всім, завмерла. Вона прикрила рот рукою і перевела свій погляд на племінницю. Здивовані очі оглянули пишну фігуру Марії, на мить затрималися на округлому животі й нарешті в голові почало прояснятися. Жінка ступила крок та опинилася поруч з дівчиною, яка заливалася слізьми.

- Я дійсно народжую, - мовила пошепки Марія тітці Валі, не витримавши напруження у кабінеті.

- Що? - жінка перевела здивований погляд на племінницю, а тоді закотила очі й знепритомніла.

Марія спостерігала за метушнею навколо, як за театром абсурду. Здавалося, наче вона перебуває на кіносеансі зовсім невдалого фільму. Від розуміння того, що у всьому винна сама, хотілося провалитися крізь землю, зникало бажання жити далі та за щось боротися. Однак, коли відчула внизу живота поштовхи маляти, а разом з ними нові приступи болю, не витримала й викрикнула на повний голос:

- Допоможіть! Врятуйте мою дитину!

Василь Петрович, який метушився біля тітки Валі, різко підняв голову та повернув у її сторону. В його очах читався сум, певне розчарування і подив. Чоловіче обличчя скривилося в гидливій посмішці, а погляд став скляним і байдужим. 

Туман сліз застилав очі Марії. Дівчина ладна була дивитися куди завгодно, тільки б не на своїх рідних. Лікар давав вказівки медперсоналу і невдовзі її везли на каталці у протилежне крило лікарні.

У неї почалися передчасні перейми. Марія чемно виконувала вказівки лікарів, терпіла весь біль фізичний, не жаліючись нікому, бо він хоч трохи притупляв душевну тугу, яка роздирала зі середини. Перед очима досі стояв розчарований та зневажливий погляд батька і від цього серце плакало все більше.

В неї народився семимісячний хлопчик. Маленький і кволий. Поки лікарі займалися обстеженням малюка, батькові дозволили зайти у пологовий зал до Марії. Вона чула знайомі кроки  й серце здригалося від страху за себе та свого малюка. Понад усе на світі прагнула підтримки та хоч краплинку розуміння від свого тата. Дівчина плакала, прикривши рота рукою. Її обличчя було блідим, немов стіна, а під очима виднілися помітні синці. Почувши, що Василь Петрович зовсім поруч, змусила себе повернути голову в його сторону.

- Скажи мені, Маріє, - заговорив він тремтячим ледь чутним голосом, - коли я допустив помилки у твоєму вихованні?

- Вибачте мені, тато, - Марія вимовила ці слова, запинаючись, а тоді швидко повернула голову в протилежну сторону.

Вона хотіла заховати свої очі від сорому, але чоловік не дав. Двома пальцями вхопив її за підборіддя та повернув обличчя до себе.