Глава 1. Зізнатися самому собі

У кожної людини є бажання, які вона не повідомляє іншим, і бажання, в яких вона не зізнається навіть собі самому.

Зигмунд Фрейд

Марія жалкувала лише про одне – що все сталося занадто швидко і якось незрозуміло. В ранішніх сутінках вона підвелася зі свого ліжка та накинула на себе той самий халат, який продовжував лежати на підлозі. На невеличкому ліжку красувалося декілька червоних плям, як доказ її невинності й чистоти. Одинокий годинник на стіні показував шосту годину ранку й Марія поспіхом зняла простирадло та замочила його в холодній воді. Розуміла, що з хвилини на хвилину може прийти її суворий батько, тому хотілося якнайскоріше приховати сліди так званого злочину.

- Ох, - почувся скрип вхідних дверей, а разом з ним хриплий чоловічий голос, - як я втомився.

Чоловік сорока п’яти років важкою ходою пройшов на кухню та гепнувся в одне з вільних крісел. Середній зріст, струнка статура, красиві риси обличчя повністю відповідали віку свого володаря. Але примружений та втомлений карий погляд, хрипота у голосі й важка кульгава хода робили його старшим, суворим і надто неприступним. Безліч сивини у волоссі ще більше старили й, здавалося, цей чоловік у своєму житті пережив не одне горе. Василь Петрович рано овдовів і виховував своїх двох дітей сам, так і не одружившись знову. Він намагався дати все своєму старшому синові Євгену й молодшій доньці Марії, але через свій старомодний світогляд інколи бував занадто суворим і тим самим тримав з найріднішими боязку дистанцію.

- Приготувати вам сніданок, тато? – заговорила, хвилюючись Марія. Не те щоб вона дуже боялася свого батька. Але чомусь відчувала себе винуватою і, здавалося, в неї на обличчі написано все те, що відбувалося уночі.

- Можна, - злегка кивнув чоловік, - а чому ти й досі в халаті?

- Сьогодні ж субота, - відповіла більш впевненим голосом Марія, - зараз приготую щось і переодягнуся, а тоді займуся господарством.

Василь Петрович поставив лікті на стіл та вперся об долоні головою. Після важкої нічної зміни на птахофабриці хотілося негайно поринути в рятівний сон. Через декілька хвилин він ситий та повністю розслаблений пішов у свою кімнату й заснув.

Марія зайшла до себе й дістала з шафи спортивний зручний костюм. Переодягнувшись, затрималася на мить біля великого дзеркала, в якому бачила весь свій сором. Вона пильно вдивлялася у своє обличчя, тоді огорнула долонями живіт, який досі нив від тягучого, але приємного болю, та усміхнулася своєму зображенню. Щоки палали ледь помітним рум’янцем, очі блищали й вона зрозуміла, що почуває себе якось по новому. Марія заплющила очі й тіло покрилося трепетними сиротами. Вона згадала теплі руки в себе на талії та грудях, солодкі ніжні поцілунки й неймовірні слова любові, які линули з уст того, кого давно кохала.

Але разом зі всіма цими відчуттями голову не покидало одне важливе запитання – чи означає все те, що сталося вночі, що вони тепер разом з Яриком? А чи прийде він взагалі ще до неї?

З такими невеселими роздумами пролетіли вихідні. Робота в будинку та на городі не дала остаточно зійти з розуму і хоча б трохи відривала від тужливих спогадів. В понеділок Марія пішла до швейного училища, в якому навчалася другий рік, а ввечері знову сиділа на самоті. Неочікуваний стук у двері наполохав і хоч вона нікого не чекала, однак серце відчувало й тріпотіло від майбутньої зустрічі з коханим.

На порозі будинку вона знову побачила Ярослава. Сьогодні він здавався їй особливо гарним. Темно-синя сорочка в сіру клітинку дуже пасувала до його очей, чорне волосся хаотичними прядками спадало на чоло та виблискувало під світильником, а коротка кількаденна щетина додавала декількох років, роблячи його ще більш харизматичним.

- Ти? – Марія вимовила перше, що спало на думку.

- А ти ще когось чекала? – зухвало усміхнувся хлопець, пройшовши вглиб будинку.

- Ні, але… - не встигла дівчина сказати й декількох слів, як була затиснула до холодної стіни.

Ярослав декілька секунд оглядав її сполохане обличчя, тоді посміхнувся й накинувся на її уста жадібним поцілунком. Його руки невпинно блукали тілом й сьогодні були більш вимогливими та грубими, ніж минулого разу.

Марія завмерла, не рухалася, тіло тремтіло від кожного нового дотику. У місцях поцілунків шкіра палала й вимагала ще, але розум, який ще не повністю відключився підказував зупинити це безумство.

- Ярику, - прошепотіла вона йому в губи, - може поговоримо?

- Чшшш, - прошепотів хлопець біля вушка, а тоді знову накрив її уста терпким поцілунком.

Поступово дівчина почала розслаблятися, ноги стали ватяними, пристрасть захопила не лише тіло, а й душу. Вона знову здалася в полон чарів Ярослава. На цей раз він не пішов уночі, лежав біля неї та довго вдивлявся у стелю. Марія не витримала гнітючої тиші й наважилася заговорити першою:

- То ми тепер разом?

Випаливши ці слова на одному подиху, одразу ж прикусила губу і заплющила міцно очі. Настільки боялася почути негативну відповідь, що не помітила різкого погляду Ярослава, якого ці слова ввели у певний ступор.

- Тобі добре зі мною? – ухилився від питання хлопець.

- Навіщо ти питаєш? – прошепотіла Марія, проковтнувши тугий клубок, який стиснув душу в передчутті поганого, - ти й так сам все знаєш.